В автобусі проти мене сиділа статна жінка років п’ятдесяти. Вона обмінювалася усмішками з дівчатами, що сиділи поруч, і здавалося, осявала світлом усе навколо — так щедро і широко жінка посміхалася.
У трамваї, коли ввійшов у вагон, знову побачив її. Жінка так само широко посміхнулася мені, запросила сісти поруч.
Сказала, як давньому знайомому:
— Знову ми разом.
Я запитав, де її супутниці. З’ясувалося, їхала вона сама, а ті дівчата просто разом з нею чекали автобус.
— Яка ви усмішлива, — не стримався я.— Напевно, вдома у вас усе гаразд.
Посмішка її стала не просто щедрою — щасливою. Ми розговорилися. Співбесідниця розповіла, що вона з Донецька, живе с синами, без чоловіка. Молодшому сину 14 років. Старшому — 24, закінчив ПТУ, відслужив у армії, працює на заводі. Півтора року тому одружився з дівчиною, що приїхала з Києва після технікуму за розподілом. У них народилася дитина, і вони втрьох живуть у кімнаті 14 метрів, а в іншій кімнаті — вона з молодшим сином. І невістка хороша, внучка чудова!
— Одне слово, в нас усе гаразд! — підсумувала жінка. — А в Одесу я приїхала за покупками. Молодшому сину сумку купила спортивну, модну. А онучці такі іграшки знайшла, що невістка від захвату стрибатиме. Їй 20 лише, — пояснила вона з гордістю за молодість невістки, що встигла вже стати матір’ю.
...Але, за обивательськими мірками, чи так вже все в цій родині добре? Нелегко було жінці без чоловіка виховувати синів. Судячи з дешевого плаття і взуття, непросто і тепер. Шкодує, напевно, що старшому не зуміла дати вищої освіти, як хотіла. Що живуть молоді в тісноті.
Але в цієї дивної жінки, мабуть, не просто хороша, а щаслива вдача. І вона щедро дарує людям своє світло.
Одеська область.
