«Тут, в Холодному Яру, в 1918—22 рр. українці на чолі з отаманами Чучупаками підняли повстання за свободу українського народу. Вічна слава Холодноярським Героям!», — викарбувано на сірому граніті
Жінка, спираючись на ціпок, підходить до каменя і кладе на нього пучок червоної калини. Це 87-літня Лідія Чучупак, донька начальника штабу полку гайдамаків Петра Чучупака, небога головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Вона приїхала з Києва. Щоб побувати на місці, де холодноярський ліс востаннє бачив живими її батька і дядька. Щоб побути на самоті з цим узліссям, з хутірцем, з Мельниками, які й досі пам’ятають сліди маленької Ліди. Щоб походити по землі, яку зросили і її гіркі дитячі сльози.
Колишня київська вчителька Лідія Петрівна Чучупак, хранителька роду, розповідає сповнену героїзму і трагедії історію своєї сім’ї.
«І слава Богу, — молиться, — час правди настав»
...Над річкою Сріблянкою, яка навесні збирає всі струмки з Чучупаківського яру, стояли наприкінці дев’ятнадцятого століття три двори братів: Степана, Юхима і Олександра. Їхній батько, Григорій, роботящий і розсудливий чоловік, наділив кожному з синів по дві десятини землі — «на розвід». Будете, мовляв, діти, з розумом господарювати, то додасться і землі, й худоби.
Найкремезніший, гарний на вроду Степан побрався з кароокою, меткою дочкою суботівського дяка Сидора Лівицького. Оксана була працьовитою, чепурною господинею, яка швидко давала лад у хаті й на обійсті. Народила вона Степанові дочку і п’ятеро синів. Вихована при родовій церкві гетьмана Богдана Хмельницького Оксана з повагою ставилася до освічених людей. Разом з чоловіком вони старалися, щоб прилучити синів до науки.
Першим пішов до школи найстарший — Петро. Він вчився дуже добре у церковнопарафіяльній школі. Мав сильний, гарний голос, і місцевий священик Василь Базилевич забрав його співати до церковного хору. А батькам порекомендував віддати сина до Головківської учительської школи.
Шість кілометрів щодня ходив Петро з Мельників «вчитися на вчителя». А ще — грати на роялі, скрипці. Навчання йому давалося легко, він через три роки успішно закінчив школу і чудово грав на музичних інструментах. Його призначили вчителем у село Вербівку Чигиринського повіту. Квартирував Петро у місцевої поміщиці, котра вважалася не тільки великою шанувальницею прекрасного, а й добродійницею. І це було справді так. Вражена талантом молодого вчителя, його незрівнянної краси голосом стара поміщиця порадила хлопцеві вступати до консерваторії. Петро успішно склав іспити й став студентом. Грошима йому допомагали батьки і та сама вербівська меценатка. Крім того, зваживши на його здібності та вчительський досвід, Петра запросили викладати співи у третьому міському двокласному училищі.
«У 1913 році, — пригадувала Лідія Петрівна Чучупак, — мій тато познайомився з моєю мамою. Вона працювала у кондитерській на Хрещатику. Тато приїжджав на побачення на візнику, з букетом квітів... Того самого року закохані одружилися. У 1914 році тата забрали на фронт, а в березні п’ятнадцятого року народилася я...»
На фронті воювали й Орест, Олекса, Василь. Тільки найменший, підліток Дем’ян, був удома з батьками. Орест загинув у боях першої світової. У званні прапорщиків з чималим досвідом військової справи повернулися до рідних Мельників Олекса та Василь. І знову, як і до війни, пішли вчителювати.
Настав 1918 рік. Згідно з Брест-Литовським договором в Україну прийшли німецькі війська. Почалися контрибуції. Забирали збіжжя, полотно, худобу. За німцями посунули білогвардійці, більшовики... Всі грабували господарства, ще й намагалися принизити українського селянина-трударя. І тоді в нього закипіла козацько-гайдамацька кров... До загону самооборони, створеного Олексою і Василем, почали записуватися чоловіки з Мельників, Головківки, Лубенець, Медведівки. З Києва, де стало дуже важко жити, повернувся з сім’єю Петро. Загін вже через кілька місяців переріс у полк. Василя обрали головним отаманом. Петра — начальником штабу. Почалась холодноярська епопея, найгероїчніша сторінка Української національно-визвольної революції...
«У Мельниках я прожила лише кілька років, але побачене і почуте там, самовіддана праця людей, народні звичаї закарбувалося у дитячій пам’яті на все життя», — пригадує Лідія Петрівна Чучупак.
Та найдорожче я взяла з дідусевої та бабусиної оселі з собою — повагу до людей праці, до свого чесного і гордого роду. Попереду у мене було довге, сповнене драматизму і невпинної праці життя.
Видно, Богом наречено родині Чучупаків боротися, але не знати справжнього щастя. Лише тепер, у свої більш як 80 років, я щаслива уже тим, що не боюся сказати, хто я є насправді.
«Я щаслива, що дожила до цих днів...»
Єдиним живим із п’яти синів Степана та Оксани Чучупак залишився найменший — Дем’ян. Йому, рідному братові холодноярських отаманів, судилася сповнена поневірянь та випробувань життєва дорога. Ось що розповіла про свою родину дочка Дем’яна Степановича Чучупака Валентина Чучупак-Мартинюк:
«Моє дитинство пройшло у Мельниках. Наприкінці двадцятих років ми жили на старому дворищі у центрі села, де тепер колгоспні ферми. Раніше тут були хати дідів Степана, Юхима і Григорія. У 30-ті роки «Чучупаківське кодло» треба було знищити, і всю нашу родину переселили з центру села.
Мама і тато вчителювали у мельничанській школі. У 1932—33 роках ми пережили голод, як і всі мельничани.
Казали, що в нашому селі загинуло від голоду 500 чоловік.
Батька весь час переслідували сільські комуністи. На педагогічній конференції у Чигирині виступили вчителі з Мельників із заявою, що потрібно «викорчовувати бандитське коріння», і тата звільнили з роботи.
— Родині довелося переїжджати з місця на місце багато разів, за ними стежили, викликали до КДБ, провокували, — розповідає Валентина Чучупак-Мартинюк.
Валентина Дем’янівна згадує свою юність, що пройшла під наглядом КДБ: студентка Дрогобицького педінституту, а згодом Львівського університету відчула на собі переслідування і всі роки потому і на Тернопільщині, і в Рівному, де поховані й тато, й мама. Пам’ятає, як приїжджала до Мельників у 1956 році: « Діда Степана вже не було в живих. А бабуся Оксана була дуже стара — їй, казали, виповнилося сто років. При мені, на день Спаса, бабуся померла. Поховали ми її недалеко від могили дядька Василя...»
Торік у центрі Мельників відкривали пам’ятник холодноярським героям. «Я щаслива, що дожила до цих днів, до часу історичної правди. Коли люди вклоняються безстрашності, мужності, лицарському, чесному імені моїх дядьків. Душі отаманів літають у небі над Холодним Яром, над річкою Сріблянкою і лісом. Вони радіють, втішаються, що ми згадуємо, пишаємося ними... Слава Україні, за яку склали голови козаки-гайдамаки!» — такими словами Валентина Дем’янівна промовила крізь сльози до побратимів.
«Героям слава!» — немов гуркіт грому пронеслось над могутнім урочищем. «Слава, слава...» — довго повторювала луна у найдальших і найглибших улоговинах Холодного Яру.
