Минув рік, як пішов із життя Микола Струтинський, розвідник, особистий водій легендарного Миколи Кузнецова. До останніх днів свого життя Струтинський намагався захистити ім’я Кузнецова від нападок нових «істориків». Під час останньої зустрічі у Черкасах він зі сльозами на очах казав, що ніколи ще не відчував себе таким безсилим у боротьбі за правду.

З підбора чобота вирізав печатку

— Миколо Володимировичу, як ви потрапили в партизани й зустрілися з Кузнецовим?

— Родом я з невеликого села Гориньгрот Людвипольського повіту на Рівненщині. Перед війною з братом Ростиславом закінчили курси водіїв у Рівному. Мені тоді було 21 рік. Зібралося нас декілька і вирішили боротися з німецько-фашистськими окупантами. Потрібна була зброя. Першу гвинтівку ми забрали в поміщика Кашенцева, потім роззброїли вісьмох лісників. На хуторах нам люди казали: «Хлопці! Ви бачили, якими силами наступали німці. Як ви будете з ними боротися?» Невеликим загоном, нас було 17 чоловік, ми успішно провели кілька бойових операцій. Першою була ліквідація шефа СД Костопільського повіту. У вересні 1942 року вивели з ладу лісопильний завод. У партизанському загоні особливого призначення, яким командував полковник Медведєв, знали, що поряд діє невідомий їм загін, шукали зустрічі з нами. У загоні Медведєва до мене підійшов Грачов, високий чоловік, літ на вісім старший за мене, і почав розпитувати про місто Рівне, моїх друзів, знайомих. Я тоді не знав, що це Микола Кузнецов. У партизанському загоні ніхто, крім командира й комісара, не знав справжнього його прізвища. Він запитав, чи хочу я працювати у підпіллі. Я не погодився, вважаючи, що в бою зможу принести більше користі. Через кілька днів мене викликав Медведєв і запропонував роботу в підпіллі. Я його дуже поважав і не зміг відмовити.

Почалася підготовка до роботи в Рівному. Фашисти перетворили місто у столицю окупованої України. Звідси був зв’язок між Берліном та фронтами, тут розміщувалися різні німецькі установи та резиденція імперського комісара України і гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха. Був великий гарнізон, працювали служби безпеки, мешкало багато високих військових чинів. У такому місті було важко збирати розвіддані.

Для поїздки туди потрібні були перепустки окупаційної влади. Я з підбора чобота вирізав печатку, якою німці засвідчували перепустки. Зіпсував кілька чобіт, поки досяг «німецької» якості. Знайшли друкарську машинку з німецьким шрифтом. Виготовили посвідчення Кузнецову: «Обер-лейтенант Пауль Зіберт відряджається з Курської дільниці фронту у справах постачання військової частини». 25 жовтня 1942 року на лакованій легкій бричці, запряженій парою добрих коней, вирушили з-під Олевська до Рівного. Виїхало нас п’ятеро. Кузнецов був у німецькій формі. Шевчук, Гнидюк, Приходько і я — у чорній формі поліцаїв. Коля Приходько — за їздового. До вечора без пригод дісталися Рівного.

Ми шукали явочні квартири, добирали надійних зв’язкових. Кузнецов швидко познайомився з кількома німецькими офіцерами. Для нього це був справжній іспит, потрібно було увійти в роль німецького офіцера. Впорався він з цим блискуче. Роль німецького офіцера стала серйозною зброєю у його руках.

Любив одягатися «під німця»

— Як уродженцю уральського села Таліца Миколі Кузнецову, якому тоді було всього 31 рік, вдавалося це? Спокійно заходити у кабінет і спілкуватися із «земляком», одним з кращих друзів Гітлера Еріхом Кохом.

— Микола Іванович мав неабиякий талант у вивченні мов. Навчався у технікумі лісового господарства в Кудимкарі Комі-Пермяцького округу, познайомився з викладачем німецької мови педучилища і спілкувався з ним тільки німецькою. Поглиблено вивчав німецьку культуру, літературу, звичаї. У 1936 році захищав диплом інженера німецькою мовою. Микола Іванович любив інколи одягатися «під німця»: у сірому лаковому плащі, брюках-бриджах, гетрах. Працюючи на «Уралмаші», він багато спілкувався з німецькими інженерами. Якось один з них — Затлер висміяв його за провінційний костюм. Це його дуже образило, і він твердо вирішив довести чванливим німцям, що не тільки досконало вивчить мову, а краще за них знатиме історію і культуру німецького народу. І це йому вдалося.

— Ви разом з Кузнецовим брали участь у всіх операціях у Рівному. А ви володіли німецькою мовою?

— Ні, проте говорив польською. У вермахті служили також поляки, це і допомагало. Був такий випадок. 15 листопада 1943 року ми взяли у полон генерал-майора фон Ільгена. Коли його зі зв’язаними руками і кляпом у роті вивели на вулицю, генералу вдалося звільнити руки. Він почав кликати на допомогу. Троє німців підбігли до нас. Здавалося, провал неминучий. Проте Кузнецов показав жетон агента СД і пояснив їм, що заарештований — зрадник, який намагався пролізти у помешкання генерала. «А ви, — сказав Микола Іванович німцям, — будете свідками!» Він занотував їх прізвища і пообіцяв викликати, як буде треба. З’ясувавши, що серед них гаупман Гранау, водій Еріха Коха, скомандував йому їхати з нами. Сутеніло, я не знав, як безпечно виїжджати з міста, на дорогах були пости. Запитати Пауля Зіберта? Але ж я не знаю німецької, Гранау зрозуміє, хто ми, а він озброєний. Але ми без пригод покинули місто.

Наступного дня провели ще одну успішну операцію. Кузнецов у приміщенні суду розстріляв обер-фюрера СС, судового президента окупованої України Альфреда Функе.

Микола Іванович був легендарним розвідником. Кожну операцію він планував і обмірковував до дрібниць, миттєво орієнтувався у складних ситуаціях, знаходив правильний вихід і ніколи двічі не повторював свої дії.

— Тепер дехто пише, що Кузнецов був терористом, через нього загинуло багато людей.

— Останнім часом навколо його імені багато політичних спекуляцій. Нібито загинув він не на Львівщині, а на Волині. Це відверта брехня! Я багато літ віддав, щоб установити правду про загибель Кузнецова. Після війни мені довелося переконувати і секретарів обкомів та працівників КДБ, які намагалися приписати собі деякі подвиги партизан.

Микола Іванович віддав життя за свободу і саме існування українського народу, а його намагаються зробити ворогом України. Мало хто знає, що Кузнецов був із заможної сім’ї. Як куркулів, їх виселили з власного будинку, Миколу виключали з комсомолу. Але він наполегливо боровся за справедливість. Був чесною людиною і справжнім патріотом. Чи був він терористом? Ось два приклади. Одного разу в березні ми поверталися до загону. Дорога була важка, танув сніг, і вода затопила долину Случі. Переправилися через річку й попали у засаду вояків отамана Бульби. Зав’язався бій. Ми взяли у полон тринадцять бульбашів. Перед нами стояли бідно одягнуті люди, серед них кілька молодих хлопців. За законами війни їх треба було розстріляти, але Кузнецов сказав, що це обмануті селяни, і наказав їх відпустити.

Відмінив операцію

Після убивства 16 листопада 1943 року судового президента окупованої України генерала Альфреда Функе його повинні були поховати неподалік Рівного, в селі Тютковичі. Траурна процесія мала проходити через дерев’яний міст. Було вирішено зірвати міст разом з фашистами. Все підготували. Але останньої миті Кузнецов відмінив операцію, мотивуючи тим, що потім фашисти розстріляють мирних жителів. Не всі його підтримали, але Микола Іванович наполіг на своєму. Ніхто із селян не постраждав. Але ті, хто сьогодні хоче очорнити ім’я Кузнецова, не розуміють елементарного: на війні діють свої закони, і досить жорстокі. Так, фашисти розстрілювали мирних жителів у Рівному, коли там діяв Кузнецов. А що, фашисти розстрілювали тільки там? А сотні спалених українських і білоруських сіл! Не можна так примітивно розмірковувати і говорити, що Кузнецов був терорист.

— Досі невідомо, як загинула Лідія Лісовська. За офіційною версією, після визволення Рівного від фашистів Лідія вийшла за місто, сіла в попутну машину... Подальша доля її невідома.

— Лісовська була дуже гарна, розумна і смілива жінка. Мало яка людина поєднує в собі ці риси. Вона багато зробила для підпілля, допомогла нам узяти у полон генерал-майора фон Ільгена. Після цієї операції її арешт став передбачуваним, адже вона працювала покоївкою у генерала і мала проходити як свідок. Кузнецов зустрівся з Лідією. Розмовляли у машині. Микола Іванович сказав Лісовській: тобі доведеться давати пояснення службі СД. Якщо заарештують, ти повинна сподобатися слідчому, який вестиме справу. Ти дуже гарна жінка, дай йому надію на взаємні почуття. Це заради збереження життя. Рецепт Кузнецова спрацював. Слідчий закохався у Лідію, і щоб зберегти їй життя, запропонував стати агентом СД. Їй дали відповідний номер. Так вона стала «агентом». Коли німці відступали, в районі Старого Самбора наші війська розбили німецьку колону. До рук контррозвідки потрапили документи із списками агентів СД. У списках була і Лісовська. Її зарахували до зрадників, приписали подвійну гру на наших і німців. Смертний вирок їй винесли свої, на жаль, не розібравшись у ситуації.