Керівники 13 великих газет і телекомпаній світу, повідомило НТВ, вимагають від США гарантувати безпеку журналістів в Іраку: відколи почалася війна, жертвами стали більш як 40 працівників медіакомпаній. У зверненні йдеться про те, що, мовляв, солдати, не встигаючи розрізнити зброю від кіно- чи фотокамер, застосовують вогонь, згадується тут і ім’я телеоператора агентства Рейтер українця Тараса Процюка, який загинув в Іраку внаслідок обстрілу готелю «Палестина» американським танком.
Утім, батько Тараса Степан Данилович Процюк має іншу точку зору стосовно того, чому гинуть журналісти.
— Гадаю, американці вбивають журналістів, щоб матеріали не потрапили у світ і люди не побачили жорстокої правди. За вбивства хтось мусить відповідати...
Проте Вашингтон вирішив не надавати компенсації.
Своє рішення американці мотивували тим, що «журналісти, які тоді були в Багдаді, свідомо вирішили поїхати в район бойових дій, до країни, яка була у стані війни, а це передбачає певний ризик». Нам дуже боляче було почути таку відповідь американців. З їхніх слів виходить, нібито наш син сам винен у своїй смерті, бо поїхав у зону бойових дій, — каже батько Тараса Степан Данилович. — Але ж хтось мусить висвітлювати події і звідти! І Тарас був саме таким журналістом. Там було місце його роботи. Він чесно виконував свої професійні обов’язки — показати людям правду про війну, в ім’я чого її не вели б. За своє життя Тарас нікому не завдав і краплини зла, а тим більше американцям. «Ви думаєте, що я люблю війну? — казав він нам не раз. — Показуючи зусібіч її страшне обличчя — через горе матерів, дружин, осиротілих і скалічених дітей, я хочу викликати у людей, які дивитимуться мої репортажі, ненависть до війни».
Думаю, за це Тараса та його іспанського колегу і вбили. Утім, уряд Іспанії, чий журналіст теж загинув у Багдаді 8 квітня минулого року, звернувся до Америки, щоб передали йому матеріали розслідування цієї справи. Україна поки що мовчить. Тож мусимо самі звернутися до міжнародної організації «Репортери без кордонів» і просити в них допомоги. Ця організація, як нам казали, заснувала фонд імені Тараса Процюка, але краще посприяла б, щоб за його смерть відповіли. Повірте, мені не так важливо — отримаємо ми якусь компенсацію чи ні. Слава Богу, мені збільшили пенсію, і ми з дружиною якось даємо собі раду. Але мені дуже болить інше: вбили людину, а висновок роблять такий, нібито це мало не самогубство. Кажуть, вибачалися за те, що сталося, але жодних вибачень від американської сторони до нас не надходило.