Серед юних носіїв ВІЛ у Донецькій області — дівчата-підлітки, які заробляли на їжу, виходячи на панель.
Діти серед носіїв ВІЛ-інфекції в Донецькій області —уже не рідкість. Таку невтішну тенденцію констатують медики обласного центру профілактики і боротьби зі СНІДом. У 13 випадках зараження відбувалося в 14-річному віці, у чотирьох — в 13-річному, нарешті, з 2001 року зареєстровано три випадки інфікування 12-річних дітей. Усього в області налічується понад 800 носіїв вірусу віком від 14 до 18 років.
— Якщо розглядати шляхи передачі інфекції в цій віковій групі, то молодь нічим не відрізняється від старших, — каже лікар-епідеміолог центру Ольга Кутова. — Для хлопців характерніший шлях, пов’язаний з наркотиками, дівчата інфікуються і через ін’єкційні наркотики, і статевим шляхом. Непокоїть різке зростання статевого передавання інфекції.
Юні пацієнти центру боротьби зі СНІДом — головним чином мешканці великих міст: Донецька, Маріуполя, Слов’янська, Горлівки. 60 відсотків ніде не працює і не вчиться. Нещодавно Донецький молодіжний дебатний центр провів консультації з дітьми, які представляють групи ризику, з питань ВІЛ/СНІДу. Активісти з усієї області пропонували, як ширше інформувати своїх ровесників про небезпеку. «Чому в школах ми пишемо диктанти про грип і туберкульоз, але не пишемо про СНІД? Чому конкурси малюнків проводять ДАІ і пожежники, але не лікарі?» — запитували школярі. На жаль, статистика свідчить, що потенційні інфіковані не пишуть диктантів і не малюють на уроках.
— Здебільшого це асоціальні діти, — розповідає О. Кутова. — Зокрема, дівчата і споживали наркотики, і вели активне сексуальне життя. Я не назвала б це, можливо, проституцією. Бо деякі з них так заробляли собі на їжу. Вони опинилися в такому становищі, що не були потрібні своїм батькам. І намагалися реалізувати єдиний спосіб, який давав їм можливість дістати харчі.
Офіційно зареєстровані ВІЛ-інфіковані — лише верхівка айсберга. Адже за законом діагноз ставиться після дворазового обстеження. Тим паче що взяти кров на аналіз у неповнолітнього можна лише за згодою батьків чи опікунів, а їхнє місцеперебування часто-густо невідоме. Малолітніх носіїв вірусу виявляють здебільшого під час рейдів з міліцією. Більшість безпритульників до лікарів не звертається і дуже неохоче іде на контакт. Вулиця привчає спокійніше (чи байдуже) ставитися до власного здоров’я. На повідомлення про те, що в їхній крові знайдено смертельний вірус, такі пацієнти реагують надто по-дитячому. Не вірячи до кінця, що їхнє життя відтепер змінилося назавжди.
