Розповідь про перші години після аварії на ЧАЕС
У суботу, за п’ять хвилин до другої, Воробйова розбудив телефонний дзвоник.
— Серафиме Степановичу, терміново приїздіть на станцію.
— Що сталося?
— Велика аварія.
Неполадки на ЧАЕС нерідко траплялися і до 26 квітня. Крім дрібних, локальних, були місцеві (що не виходили за межі проммайданчика) і загальні — дуже серйозні, про які знали одиниці. Наслідки аварій, що вийшли за межі АЕС, замовчували тоді не лише в СРСР...
До об’єкта «Жигульонок» начальника штабу цивільної оборони (ЦО) домчав швидко. Побачене шокувало Воробйова, який 26 років прослужив військовим інженером-хіміком. Над четвертим блоком валив дим, будова зяяла проламом. У адмінкорпусі вже зібралися керівники атомної станції. Начальник штабу ЦО відкрив сховище, увімкнув дозиметричний прилад. Стрілка зупинилася на позначці 30.
«Це в 600 разів більше звичайного радіаційного фону, — подумав тоді начальник штабу ЦО. — І де — в спецприміщенні. А що ж на вулиці?»
На вулиці прилад показав рівень радіації уп’ятеро вищий, ніж у сховищі.
— Я доповів про це директорові ЧАЕС Брюханову і почав телефонувати до Москви, у «Союзатоменерго», якому прямо були підпорядковані, — згадує Серафим Степанович. — Міжміський зв’язок було відключено. Додзвонився до штабу ЦО Київщини...
А мешканці Прип’яті в цей час мирно спали. Ніхто не збирався їх тривожити такою «дрібницею», як вибух реактора. Що це було? — запитують сьогодні. — Боягузтво? Безтурботність? Дурість?
— Не так усе просто, — відповідає Воробйов. — Оповіщення населення, самі розумієте, дуже відповідальна справа. Бити на сполох слід, вивчивши обстановку навколо об’єкта. А її в перші години досконально не знали.
Воробйов зі своїм колегою Яковом Сушком виїхали на розвідку. За станційною огорожею в районі четвертого блока прилад «зашкалило» за цифру 200 рентгенів на годину. Мотор легковика глухнув на малих оборотах, наручний електронний годинник зупинився.
Із досьє «ГУ»
Серафим Воробйов родом із Білорусії. Після школи вступив до Саратовського військового училища хімічних військ, закінчив академію хімзахисту. Підполковник запасу в 1979-му приїхав до Прип’яті, почав працювати на ЧАЕС лаборантом-дозиметристом. Незабаром став начальником штабу ЦО станції.
Чергова доповідь Брюханову. Директор, він же начальник ЦО станції, спочатку вживав адекватних ситуації заходів: дав розпорядження увімкнути фільтровентиляційні установки, видати засоби захисту, прилади розвідки. А на пропозицію Воробйова негайно сповістити населення про аварію раптом занервував, почав гнати підлеглого геть. Адже директор, мабуть, краще за всіх розумів, що сталося і на які наслідки треба очікувати.
— Тепер я упевнений, що прийняти рішення йому не дозволяли київські та московські начальники, — каже Серафим Степанович. — А потім саме вони зробили його «стрілочником»...
А Воробйова у перший день наймасштабнішої в історії людства техногенної та екологічної катастрофи оголосили панікером. Чи не тому, що він інформував керівництво про реальний радіаційний фон, а нагору посилали занижені цифри? Врешті-решт начальникові штабу ЦО заборонили повідомляти будь-кому про зараження. Йому не вірили і після другої розвідки, в результаті якої він виявив навколо блока шматки графіту... Було це на світанку. Саме тоді він дізнався від начальника пожежної охорони Телятникова, що зірвало дах реактора.
...У середині травня на ЧАЕС було заплановано чергові навчання ЦО. На них мали діяти в разі цілковитого зруйнування одного з блоків. Виходить, теоретично таке лихо прогнозували. Але хто міг подумати, що вибухне реально? Хіба що конструктори реактора.
За твердженням Серафима Степановича, загальна аварія трапилася за кілька років до 1986-го. Тоді проаналізували її причини, інформували Білокам’яну... Яких заходів вжили науковці — невідомо. А те, що проблемі безпеки з кожним роком приділяли дедалі більше уваги, — факт.
— Майже щорічно на одній з АЕС країни провадили показові навчання ЦО за участю директорів і начштабів станцій, — згадує Воробйов. — Відпрацьовували дії на випадок війни, ядерного нападу, диверсій. Але більшість вірили в надійність реактора і навіть думки про його вибух не допускали.
— Серафиме Степановичу, а знали ви про експеримент, що розпочався напередодні аварії?
— Ні. Мене не допускали до документації, не інформували навіть про НП на АЕС. За власною ініціативою, як-то кажуть, сунув носа, намагаючися вникнути в технологію роботи станції. А от після квітня 86-го це, до слова, стало обов’язком.
— Вас судити хотіли. Чи не за порушення інструкцій?
— За порушення посадили б, запевняю вас. Перші свідчення я давав уже в травні. Заступник Генпрокурора СРСР чемно зі мною поспілкувався, на тому і скінчилося. А пізніше працівники КДБ не приховували свого прагнення покарати. Всіх, тільки не справжніх винуватців — від них і відводили стрілки. Викликали протягом кількох місяців. Поставлять десятки запитань — дадуть спокій. З’ясують у фахівців, чи все правильно говорив, — знову викликають. А якось приголомшили: мовляв, брешете все. Даєте одні свідчення, а в журналі оперативного чергового ЦО області зафіксовано інші.
З’ясувалося, переписано той журнал. І тепер в історичному документі, за твердженням Воробйова, час його першої доповіді з 2.40 змінено на 3.25. У повідомленні, де згадано загальну аварію, слова «загальна» вже немає. Замість 200 рентгенів записано 20. А про оповіщення загалом жодних записів. І це в журналі з грифом «секретно»!
— Треба було, казали мені слідчі, всі повідомлення письмово надсилати: і директорові, й до Києва, — продовжує Воробйов. — Я дев’ять років працював на станції, два роки — після аварії. Думаєте, чому не пішов з роботи, набравши більш як півтори сотні рентгенів? Боявся, що, втративши допуск до документів ЦО, не доведу своєї правоти. А до в’язниці не хотілося.
— Справа до суду над вами, на щастя, не дійшла — слідчі, врешті-решт, відзначили, що ви сумлінно виконали свої обов’язки...
— Та все одно, аналізуючи перші години і дні після вибуху, вважаю, треба було наполегливіше вимагати від директора, високих начальників, котрі приїжджали на об’єкт, оголошення про аварію.
Не тільки докори сумління відчуває 72-річний «чорнобилець» сьогодні. Інваліда ІІ групи, який живе, по суті, на таблетках, переніс тяжку операцію, забули і залишили сам на сам із хворобами. Держава неспроможна виконати зобов’язання ні перед ветеранами, ні перед ліквідаторами наслідків Чорнобильської катастрофи. Ліки Серафим Степанович, як і його «однополчани», купує на пенсію. Путівку до санаторію він буквально «вибив» одного разу (після операції), а тепер принижуватися не хоче.
І що залишилося ліквідаторові на пам’ять про ті трагічні події? Замість подяки — карне переслідування, а замість щасливої старості — букет хвороб.
Але хіба про це думалося в квітні 1986-го?..
