10 квітня — 60 років від дня визволення Одеси
Ні, отой гарячий «котел», в якому опинилися одразу дві фашистські армії, придумав, звичайно, не він, зовсім тоді ще юний син кавалерійського полку Толя Волченко, а генерали в штабах. Зате він став одним із тисяч виконавців задуму, що звів нанівець плани гітлерівців вирватися з Одеси.
28 березня кавалеристи генерала Ісси Плієва форсували Південний Буг і одразу націлилися на Одесу. Та після взяття з боями містечка Березівки, від якого прямий шлях на Одесу пролягав через селище Комінтернівське, кінно-механізовані з’єднання генерала раптом почали ухилятися вправо, в напрямку важливої залізничної станції Роздільна. На проведеній незадовго перед цим зустрічі представника ставки маршала Олександра Василевського, командувача фронтом генерала армії Родіона Малиновського та генерал-лейтенанта Ісси Плієва було схвалено план: оточити ворога навколо Одеси кільцем, не дати йому вирватися в напрямку Молдавії і знищити у «котлі». Щоб зробити це швидко, не давши фашистам отямитися, бій за Роздільну очолив безпосередньо генерал Плієв. 4 квітня станцію навальною атакою кавалеристів було взято. Кіннотники пішли далі, до річки Дністер і замкнули біля Біляївки та Маяків кільце оточення.
Наступ на Одесу йшов тепер з усіх сторін — зі сходу, півночі й заходу. Зірвати дамбу, щоб Пересип затопили води величезного Хаджибейського лиману й тим самим зупинити навальний наступ радянських військ, ворогам не вдалося. Партизанський загін Л. Горбеля знищив тут і обоз з вибухівкою, і команду з 50 підривників.
Увечері 9 квітня 1944 року війська 5-ї ударної армії генерал-полковника В. Цвєтаєва вже вели бої на східній околиці Одеси. Вночі в міські квартали з півночі увійшли частини та з’єднання 6-ї армії генерал-лейтенанта І. Шльоміна та 8-ї гвардійської армії під командуванням генерал-полковника В. Чуйкова. А рано-вранці 10 квітня із заходу до передмістя увірвалися й кінно-механізовані групи І. Плієва.
Визволителі Одеси були удостоєні високих нагород. І якщо генералу Плієву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, то сина кавалерійського полку Анатолія Волченка, якому на той час тільки семирічку закінчувати б, нагородили орденом Вітчизняної війни. Це була не перша бойова нагорода хлопчака. Адже, ставши до лав визволителів рідної землі від загарбників в одинадцять років, після того, як фашисти розстріляли його матір, Анатолій брав участь у визволенні 18 міст — і щоразу отримував за сміливість та відвагу то медаль, то орден... Одеса стала для Анатолія Тимофійовича другою малою батьківщиною, тут він знайшов для себе останню пристань. І місто щороку квітневої пори не забуває вдячно вклонитися ветеранам-визволителям.
Одеса.
