Світ, замінований грошима

Якось уночі в мого тата схопило серце. Він підірвав здоров’я в Афганістані. Напевне, і цей біль був звідти. Врятувати його життя було нікому. До райцентру — 35 км, а сільський лікар, котрий прийшов на виклик, обмежився нітрогліцерином. Так я в 13 років залишився без батька. А для себе зробив перший недитячий висновок: у нашій державі хворіти небезпечно, тому що найважливіше право — на медичне обслуговування — майже не діє...

Гроші вирішують усе. Кажуть, купити можна навіть здоров’я. Не завжди! Не купити за гроші батька й неньки, не купити долі. І Батьківщини теж. Поки мої дорослі співвітчизники шукають щастя по закордонах, вона стає ще убогішою.

Не співають дітям матері пісень, адже в них на серці — лише турбота, як прогодуватися. Навіть учителі, котрі повинні сіяти в дитячі голівки вічне й розумне, змушені з весни й до осені хвилюватися за ті сотки, якими відкупилася держава. То хіба не краще було дати вчителям і лікарям гідну заплату для творчої та самовідданої праці. І тоді мій батько був би врятований, а мама-вчитель не підробляла щовихідних на базарі. Бо хоч і твердить вона мені та сестричці, що гроші — не головне в житті, я бачу, що зароблених у школі гривень ледве вистачає на прожиття.

Коли хтось мені закидає, що у цьому замінованому грошима світі важко знайти свою дорогу, я згадую тернистий шлях Шевченка. Він з безодні знайшов для України стежину в майбутнє та дороговказ для нащадків. І щоб прийдешнє покоління жило гідно, треба багато вчитися й сумлінно працювати. Бо совість — то від батьків, то плід виховання, то наслідування Божих заповідей. А формулу щастя виведено нашими предками й закодовано в піснях. І треба зовсім небагато:

Шляхова Бершадського району

Вінницької області.