Конституційний Суд прийняв рішення: положення частини другої статті 9 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів» є конституційним.
Суть його: «... тариф на оформлення передплати та доставку передплатникам друкованих періодичних видань повинен становити не більше 40 відсотків собівартості виготовлення одного примірника передплатного видання».
Отже, Конституційний Суд, з одного боку, підтвердив право Верховної Ради приймати такі рішення, а з другого —стабілізував відносини між «Укрпоштою» (монополістом у галузі оформлення і доставки періодики) та видавцями.
Адже не секрет, що «Укрпошта» регулярно заявляла про наміри збільшити вартість своїх послуг з оформлення і доставки газет та журналів.
Здавалося б, усе гранично зрозуміло. Проте вже пролунали жорсткі визначення з приводу згаданого рішення: «є дискримінаційне стосовно читачів». З певним застереженням — мовляв, ідеться про «механізм визначення тарифів».
Опонент згаданої норми закону чомусь вирішив, що це погано насамперед для якісних видань. Ось його визначення таких: є «мармур» — це якісна періодика, яку, звичайно, уособлює його газета, і «пісок» — це решта видань. До речі, якісними можуть бути різні предмети: отрута, бомба, бульварні, порнографічні та інші «жовті» видання.
Автор «будівельної» аргументації доходить висновку, що читач просто жадає платити великі гроші за високоякісний продукт (читай — газету) типу «мармур». Винахідник того самого «мармуру», ймовірно, не зовсім розібрався з поняттям «собівартість».
Цитуємо Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів»:
ст. 1. «Собівартість виготовлення одного примірника передплатного видання — будь-які прямі матеріальні і загальвиробничі витрати, пов’язані зі створенням друкованих періодичних засобів масової інформації (видань), без урахування кольоровості друку видань і витрат на оформлення передплати, доставку передплатникам друкованих періодичних видань або якихось інших витрат розповсюджувача».
Іншими словами, законодавець упорядкував не тільки витрати розповсюджувача, а й видавця. А також захистив читача від довільного підвищення цін на періодику. Про що йдеться? Собівартість — це тільки прямі виробничі витрати: папір, друк, оплата праці. А якщо видавець вирішить включити сюди персональний «мерседес», утримання особистої охорони, роздутих штатів, розкішних кабінетів і оплату різних презентацій, ювілеїв тощо, а за все це мав би платити читач, —то такій «турботі» про співгромадян законодавець поставив заслін.
Мало того, автори закону С. Правденко, Б. Беспалий, М. Томенко, яких підтримали Верховна Рада і Конституційний Суд, попередили і можливе штучне зменшення оподатковуваних витрат. Не дозволивши включати у собівартість усі витрати, законодавець передбачав оплату податку на прибуток. А це — пенсії, підтримка незаможних, коротше —соціальні програми.
Справедливо підкреслив суддя Василь Німченко, котрий доповідав це питання: Конституційний Суд, приймаючи рішення, захищав інтереси 20 мільйонів українців. І якщо вже монополіст «Укрпошта» зазнає втрат, то передбачено компенсацію за рахунок державного бюджету.
Голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко, який послідовно стояв на позиції обмеження апетитів розповсюджувачів преси, стверджує, що КС підтримав свободу слова в Україні.
І не треба прикриватися «якісним продуктом» із серії «будматеріалів». Щонайменше, некоректно стосовно інших видань.
Наступне твердження опонента законодавця: ціна періодики зростатиме за рахунок тарифів на доставку — просто виявляє нерозуміння елементарних норм закону. Не може розповсюджувач «накручувати» вартість своїх послуг на собівартість видання! Не має права! Іншими словами, видавець сам визначає величину вартості передплати і жодна «Укрпошта» не додасть до неї і копійки. А якщо все-таки приплюсує, то має відповідати за порушення закону.
Інша справа, що вартість передплати не має бути меншою за вартість послуг розповсюджувача, визначену відповідно до закону! Тобто — 40% собівартості видання.
Саме для цього в кожного видавця повинні бути досвідчені юристи та економісти.
А в даному разі автор «мармурової» ідеї елементарно переплутав адресата своїх претензій. Усе, що він стверджує, наприклад, «гроші за доставку приплюсовуються до ціни видання, яке одержує передплатник», є не наслідком прийнятого парламентом закону і підтвердженого Конституційним Судом, а суперечить йому. Розповсюджувач уперто обходить норми закону. Адже якщо ст. 9 обговорюваного документа врешті-решт запрацює, те передплатна ціна навіть на такий «якісний продукт» істотно знизиться. І «мармур», можливо, набере стільки передплатників, скільки він декларує тиражу.
Позитивно, що опонент законодавця піклується про оперативність доставки. Це розумно. І тут потрібно об’єднати зусилля, що я йому і пропоную.
Тепер про пільги з ПДВ. Законодавець намагався захистити не тільки передплатника, але ще й вітчизняний інформаційний простір, а також українську мову як державну і визначальну для титульної нації.
Згоден, цю норму потрібно уточнити. Але я хотів би загострити увагу на одному з аргументів супротивників прийнятої ВР норми. «Розповсюдження всіх видань на інших мовах віднині оподатковуватиметься державою. Сьогодні це становить в Україні майже дві третини ринку преси», стверджують опоненти.
Додам від себе, більшість з цих двох третин друкують російською мовою. До речі, як і «мармурове» видання. Де, в якій країні в такому жалюгідному стані перебуває періодика, що видається державною мовою, — можливо, в Англії, Франції, Німеччині?
Облиште, добродії, не лукавте. Не ПДВ для вас погано, а складно перейти на державну мову.
Тут опонент у дивний спосіб вирішив охарактеризувати україномовні видання та ті, що друкуються іншими мовами. Тепер він, як відомий у ранній творчості Хазанова герой, попрямував на кухню.
Вдавшись до кулінарних досліджень навколо секретів «борщу» і «щів», критик роботи ВР заговорив про елітність кухарів, що, знову-таки, ліплять високоякісні видання на відміну від всіх інших. От тут у майстра «щів» буде перебір.
А як хочеться бути супер, екстра і ще щось на кшталт цього! Але не можна бути кращим, ніж є. До речі, хотілося б одержати ще і роз’яснення з приводу «вибору вільної мови» у країні Україна.
Звідси запитання:
а) українська мова «не вільна»?
б) хто візьметься визначати, яка мова «вільна»?
Щось є недобре у всій цій будівельно-кухонній риториці.
Я загалом поділяю занепокоєність щодо вітчизняного інформаційного простору. Але я проти поділу ЗМІ за типом «мармур» і «пісок», «борщ» і «щі». Мало того, відкинути б видавцям, хоча б тимчасово, розбіжності і об’єднатися, щоб відновити право читача одержувати періодику щодня!
Уже час, а то читати газети незабаром будуть тільки в Києві та ще в обласних центрах. І жодні елітні «щі» не допоможуть.