До кімнати, пихкаючи, немов паротяг, улетів мій син-школяр. Кинув на стіл портфеля і запитав:
— Тату, а ти все вмієш?
— Що все? — не зрозумів я. Запитання здалося мені провокаційним.
— Зараз довідаєшся. З Вовчиком, що з другого під’їзду, ти його бачив — довжелезний такий, грива руда і вся кошлата, ми побилися об заклад. На тебе і на його батька...
— І який предмет вашої баталії?
— А не образишся?
— Валяй, тільки швидше!
— Так-от: я сказав Вовчику, що ти в мене геній, талант і, якщо захочеш, гори зрушиш!
— От чудна дитина! А ти специфіку моєї професії врахував?
— Яка там специфіка?! Елементарна шкільна математика!
— Не розумію, до чого тут математика, якщо я мікробіолог?
— Татусю, запитаю тебе дохідливіше: кілька задачок розв’яжеш?
— Хм... — відповів я непевно. — Спробую.
Він миттєво дістав підручника і знайшов потрібну сторінку.
— Картинки потім розглядатимеш. Ти сюди дивися. В один козуб поклали певну кількість білих грибів, а в другий — маслюків...
— Зрозуміло.
— Ну, якщо зрозуміло, — дій! А я поки що перевірю, як упорався Вовчин батько.
Вітьок довго балакав по телефону. Відповіді, на щастя, збіглися і ми з сином залишилися задоволені.
...Минали роки.
— Батьку, — сказав мені одного разу син. — Годі теревені розводити з цим маразматиком. Рівняння в мене не виходить...
— Зараз йду, синку, от тільки з Миколою Петровичем з’ясуємо деталі однієї важливої проблеми...
— Після, після, рідний. Хлопці чекають, я спізнююся!
— Я миттю, синку.
...Минуло ще кілька років.
— Батьку, вибач мені дурневі, але диференціальне рівняння... Ну нічогісінько не розумію. До речі, докресли за мене деталь. Дипломна на носі, а часу, бачиш, обмаль.
— А куди це ти так, синку, нафрантився?
— Усе тобі хочеться знати, старий! — поплескав вусатий Вітьок мене по плечу. — Ти визерни у вікно, яка лялечка стоїть біля магазину. Це Лєнка. Ну, добре, бувай! Бажаю успіхів у праці й особистому житті! До речі, забув: червінця в тебе не знайдеться? Щиро дякую від юного покоління!
...Ще через рік:
— Батьку, справа делікатна. Як би це простіше сформулювати... Розумієш, вам із мамою доведеться потіснитися. Ми з дружиною кімнату збираємося зайняти.
— Що??? — тут я скипів. — А ти нас хоча б запитав?
— Як це? — здивувався Вітьок і посмикав сережку у лівому вусі. — А чого запитувати? Ти ж у мене, татусю, немов паличка-рятувалочка. Сам же привчив. З пелюшок, можна сказати...
— Що ж вдієш, татусю, потіснимося, коли вже їм так приспічило одружуватися, — втрутилася дружина. — Бо й справді, куди ж Вітьок дінеться з молодою дружиною? А може, і з онуком. Я маю рацію, синку?
— Угу, — буркнув син.
— Згода, нехай одружуються. Але запам’ятай, синку, вихованням онука займуся я. З урахуванням придбаного досвіду...