Віддала в оренду... сина
На таке «щастя» молода мати М., яка мешкає на околиці Одеси, й не сподівалася. Зайшла до двору циганка і почала співчутливо розпитувати про життя-буття. А що розповідати? Як, маючи в селі власне обійстя з такою-сякою живністю, все з чоловіком розбазарили-пропили? І як він десь згинув, а вона з малим Андрійком опинилася тут, у оцій найнятій халупі? Чи, як другу дитину народила вже від випадкового знайомого по збиранню пляшок навколо ринку «Північний»? І як, нерідко бува, коли немає «клієнтів» з грошима, по кілька днів разом з дітьми навіть хліба не бачать? Розповідала, звичайно, і про це, і про дещо інше.
А циганка раптом:
— Хочеш прямо зараз мати 500 гривень?
Ще б пак! А за які такі послуги?
— Віддай мені на місяць свого хлопчика. В оренду. Чула таке модне нині словечко? Тільки не лякайся, нічого з ним не станеться. Просто разом з ним ходитимемо містом, милостиню проситимемо — так більше дають. Ти зайвого рота хоч на якийсь час позбудешся, а я Андрійка і нагодую, і догляну.
Незвично і несподівано було все оте, та М., угледівши в руках у циганки купюри, тут же гукнула сина...
Через місяць, коли термін усного «контракту» минув, циганка з Адрійком з’явилися, щоб продовжити його. Тепер, щоправда, вже тільки за 50 гривень. Погодилася. Хоча дещо збентежила відлюдкуватість і навіть якась злобливість сина.
Часу відтоді минуло немало. Ні сина, ні циганки М. більше так і не побачила. Сусіди, очевидно, помітили відсутність хлопчика, заявили в міліцію, бо приходили звідти, дещо уточнювали. Сказали: будемо розшукувати...
Ганнуся із в’язниці
Її на березі лиману знайшли рибалки. Жахнулися: чому оця мокра, холодна і голодна дівчинка отут сама, без дорослих, опинилася? Ще більше жахнулися, коли знайшли пакет з документами: значить, хтось зумисне привів її сюди, залишив, сподіваючись, що дівчинку підберуть.
У відповідних органах оті документи «розшифрували»: народилася Ганнуся, виходило по них, у в’язниці, де її мати П. відбувала покарання. До трирічного віку там і росла. Не разом з матір’ю, а в спеціально створеному при в’язниці дитячому садку. Інколи мама, щоправда, туди заходила, гладила Ганнусю по голівці, говорила ласкаві слова. Й тішила: «Ось вийдемо ми з тобою, донечко, на волю — отоді заживемо». Ганнуся не дуже розуміла, що то значить, бо тут, у дитсадку, почувалася затишно і ситно. А що мала на увазі її мати, то тільки їй одній, певно, відомо...
Головний лікар дитсадка при в’язниці аж заплакала, побачивши дівчинку: «Що ж це вона з тобою за якихось три дні зробила?». А трішки заспокоївшись, розповіла: Ганнуся росла дуже рухливою, веселою, допитливою; а тепер зовсім не схожа на себе — ну, що змарніла, то це зрозуміло, але ж якась пригнічена, полохлива, мовчазна.
Медики, психологи взялися виводити Ганнусю з стану депресії, сподіваються на краще. А де мати, яку, зважаючи на малоліття доньки, звільнили із в’язниці достроково? Ніхто не знає.
Одеса.
