Більше ста років минуло з того часу, як через Миргород було прокладено залізницю з Полтави до Києва. Відтоді мешканці південної околиці, назва якої Гаряжин хутор, діставалися до інших районів міста через залізничний переїзд із традиційним смугастим шлагбаумом та будкою чергового. Зручним чи не дуже було таке сполучення, але людей воно влаштовувало. Аж поки залізничники не вдалися до реконструкції колійного господарства. Переїзд, звісно, з метою заощадження коштів, закрили. Насип під великовагові потяги та швидкі «Столичні експреси» облаштували так, що пенсіонерам, чиї оселі та садово-городні ділянки опинилися по той бік залізниці, годі й думати самотужки здолати ту перепону.
Втім, окремі відчайдухи, щоб не робити кількакілометровий гак до міського шляхопроводу, не лише самі дерлися на насип, а й тягли через колію мотоцикли, велосипеди, ручні візки. Бо, самі знаєте, на город із порожніми руками не ходять.
Але не тільки це. За недоступним для пересічних городян насипом опинилося одне з міських і єдине у великому мікрорайоні кладовище. Це спричинило багато прикрих незручностей. Люди згадували залізничників, а згодом і міську владу, не тільки добрими словами.
Так тривало багато років. Аж поки на мальовничій околиці, де й вулиці ще не заасфальтовано, після виходу на пенсію оселився невгамовний машиніст тепловоза Микола Верещака. Він і згуртував довкола себе сусідів. Коли ті, бувало, нарікали на життя-буття він казав:
— Поміж нас не має бути тих, чия «хата скраю». Годі, хлопці, виглядати багатого благодійника. Громада, принаймні на своїй вулиці, є найближча до людей влада...
Невдовзі мешканці вулиць Осипенка та Південної обрали Миколу Олександровича до складу вуличного комітету. Ні, не відразу все вдавалося зробити так, як хотілося. То правда, що так тепер не буває. Але правда і те, що Микола Верещака оббивав чимало порогів у різних приймальнях. Через місцеву газету «Миргород — наш дім» від імені вуличного комітету звернувся з відкритим листом до самого Міністра транспорту України Георгія Кірпи. Дарма, що скептики пророчили, буцімто нічого путнього з того не вийде. Міністр із розумінням сприйняв обгрунтоване прохання громадян. На нещасливий 237-й кілометр колії примчав особисто начальник Південної залізниці Віктор Остапчук з групою компетентних фахівців, миргородський міський голова Олександр Паутов. До обговорення злободенної проблеми приєдналися голови комітетів прилеглих до залізниці вулиць, депутат міської ради Михайло Мирошниченко, Катерина Нестеренко, Микола Верещака. Говорили, сперечалися. Не в усьому відомчі інтереси збігалися з громадськими. Проте здоровий глузд переміг. Зійшлися на тому, що найзручнішим і, що дуже важливо, безпечним для людей буде влаштований у насипі тунель під колією.
Поки проектувальники готували технічну документацію, голови вуличних комітетів організували працездатних мешканців околиці на корчування приколійних чагарників, облаштування під’їздів до майбутнього тунелю, прибирання території від бур’янів та різного мотлоху. І хоч до такої трудової повинності ніхто нікого не зобов’язував, але практично всі мешканці околиці зробили свій, хай і скромний, але конкретний внесок у спільну справу. А тут днями на 237-й кілометр підкотили одразу кілька ремонтно-відновлювальних поїздів з потужною технікою. Майстри очолюваного Олексієм Ландарем ВАТ «Полтаватрансбуд» впоралися з роботою менш як за дві доби. З нагоди відкриття тунельного переходу знову прибув начальник Південної залізниці Віктор Остапчук, керівники міської влади, представники громадськості. Дзвеніла мідь оркестру, пломеніли яскраві осінні квіти. Великій групі трудівників вручено почесні грамоти, подяки, скромні премії за активну громадську позицію.
Вдячні мешканці околиці дарували будівникам душевні пісні, а місцеві поети читали свої вірші. Хлібосольні домогосподарки пригощали учасників урочистостей смачними миргородськими варениками та іншими домашніми наїдками. Ветеран Великої Вітчизняної війни, 94-річний Григорій Іванович Нестеренко, спираючися на костур, приклав мозолисту долоню до лоба і, ніби між іншим, сказав:
— Молодці, що скоротили дорогу від людей до влади. Тепер і я бачу світло у кінці тунелю...
Полтавська область.
