Зима. Всю ніч йшов лапатий сніг, і все довкола опинилося під пухким білим килимом. Я прокинулася ні світ ні зоря, бо сьогодні особливий день: тато — завзятий мисливець — пообіцяв взяти на полювання. Швиденько вдяглася і вибігла на вулицю, де під вікном уже бурчав «Буран», і ми вирушили, як мені здавалося, в казкову подорож.
Виїхали в поле. Небо — чисте і ясне, лише зрідка там з’являлися великі сніжні хмаринки. Раптом з лаптуру (так зветься в нас ліс) вибігла лисиця, а побачивши нас — щодуху почала втікати. Ми — за нею. Тато доручив мені керувати «Бураном», а сам сів позаду і дістав рушницю. Я, мабуть від хвилювання, натисла на газ — і тато, який ще не встиг добре вмоститися, мало не гепнувся на землю. А лисиця тим часом бігла дедалі швидше. Вона була така гарна з яскравою жовтогарячою шерстю і великим хвостом! Я молила Бога, щоб цій красуні вдалося втекти... У цей час пролунав постріл, але тато не влучив. «Хух, от і добре... Але ж я на полюванні і маю повернутися зі здобиччю» — подумалося мені. Ще один постріл. Лисиця повернула до лісу. «Буран» зупинився. На снігу виднілися сліди крові. Ми йшли по сліду і врешті надибали на вражену кулею здобич. Татові очі засяяли — день пройшов не марно! Він —щасливий, хотів сфотографувати мене з лисицею. А мені було не до позування перед об’єктивом, у мене наверталися сльози...
Удома я довго не могла заспокоїтися. І для себе вирішила, що це перше й останнє моє полювання. Вбивати тварин — жорстоко й безглуздо.
Іринка ЗАСЛАВЕЦЬ,школярка.
Полтавська область.
