Куди зникають діти

Коли дитина «губиться», багато батьків бояться звертатись до міліції і ведуть пошуки самостійно. Все через поширений у суспільстві стереотип, що їх одразу позбавлять батьківських прав, а дитину заберуть у дитбудинок. «Насправді зробити це можуть тільки за рішенням суду, — запевняє головний менеджер проектів Всеукраїнської громадської організації «Магнолія» Олена Письменна. — У нашій країні влада максимально зацікавлена у збереженні родини, а тому для позбавлення батьківських прав мають бути серйозні підстави. Втеча чада серйозною підставою не вважається».

Інший стереотип: варто дитині піти з дому, і її одразу поставлять на облік як схильну до жебрацтва. Насправді на облік ставлять тільки при неодноразових втечах. У цьому разі правоохоронці домовляються про щотижневі профілактичні бесіди з підлітком. Як варіант можуть запропонувати віддати чадо у Центр соціально-психологічної реабілітації. У закладі закритого типу з підлітком працюватимуть вихователі та психологи. Бо постійні втечі можуть бути ознакою синдрому мандрівника чи синдрому бродяги — тяги до нових місць. З цими відхиленнями боротися за допомогою нотацій і ременя марно — зарадить тільки психолог. Але навіть поміщення дитини у такі центри здійснюється лише за рішенням батьків.

Багато хто впевнений: діти вулиці пропащі. І мало кому спадає на думку, що дитя могло піти на вулицю не від солодкого життя. «Деякі випадки повністю змінюють свідомість, — розповідає журналіст «Служби розшуку дітей» Надія Бондарчук. — Не так давно столицю сколихнула історія 14-річної киянки, яка втекла з дому. Мати звернулася з проханням допомогти знайти доньку, і ми доклали всіх зусиль. Знайшлась дівчинка через півроку в метро, а її розповідь шокувала. Виявляється, дівчина втекла через те, що мати... продавала її у сексуальне рабство протягом трьох років! При відмові жінка проводила профілактичні бесіди за допомогою кулаків. Дочка не витримала і втекла, щоб урятувати своє життя, бо невідомо, що сталось би з нею вдома. Але ніхто не дає гарантії, що такого не трапилося б на вулиці...».

У «Службі розшуку дітей» наголошують — треба завжди шукати причину. Можливо, дитина втекла, бо у неї померла мати, і вона залишилась сиротою, або її ображають однолітки чи знущаються рідні батьки. «Треба вчити людей бути психологами, — каже Олена Письменна. — У наших програмах ми намагаємось вести «діалог» з суспільством, щоб воно прокидалось від байдужості». Часто трапляється, що втікачів знаходять перехожі і звертаються до міліції. Деякі дуже добрі люди можуть навіть забрати дитину до себе додому, нагодувати і лише потім зателефонувати до правоохоронців. Однак цього робити не варто, запевняють у службі: після такої щасливої історії дитині важко пояснити, що йти до незнайомих людей небезпечно.

Найбільш ефективно пошук дітей організований у США. Американська система термінового інформування населення про зникнення «Amber Alert» стала зразком для світу. З’явилася вона після трагічного випадку, який стався у січні 1996 року у штаті Техас. 9-річну Амбер Хейгерман викрали, коли дівчинка каталась на велосипеді біля будинку своєї бабусі. Поліція, родичі і знайомі зайнялись пошуками, але безуспішно. Лише через чотири дні труп Амбер знайшли у струмку, а вбивцю так і не ідентифікували. Батьки дівчинки розпочали кампанію за створення системи швидкого реагування на викрадення дітей. Так з’явилась «Amber Alert» («янтарна тривога»). Коли оголошується «янтарна тривога», інформація про зниклу дитину передається всіма можливими каналами: по місцевому радіо, телебаченню, на придорожніх щитах, за допомогою мобільних пристроїв. Поширюють опис зовнішності не лише дитини, а й підозрюваного, який міг це зробити. Відомі випадки, коли злочинці, почувши, що їх уже розшукують, кидали свою жертву. Систему «Amber Alert» взяли на озброєння й інші країни. Тепер аналоги є в Канаді, Великобританії, Франції, Румунії, Мексиці і Південній Кореї.