У картонній коробці з-під зефіру (того ще, радянського) Олександр Макаренко (на знімку) дбайливо зберігає листи — його з Чорнобильської зони та рідних до нього. Більше 20 років минуло, а він не може пояснити, чим йому такі дорогі ці 32 пожовклі конверти з посланнями, в яких — біль розлуки, сум за коханою дружиною, новини з дому від мами і зворушливі рядки малого племінника Максимки: «Сашо, я так скучаю!»
Мабуть, це не лише спогади про той час, не лише гірка пам’ять, а й неоціненний скарб — оберіг на майбутнє: поки маєш докази й підтвердження — таке не повториться!
Коли Олександр Стефанович дістає з шафи коробочку з фотознімками, зробленими неподалік радіаційного пекла, знак «Ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС» та ці листи, то згадує друзів: якби вони не пожертвували собою при ліквідації наслідків аварії, то стала б пусткою рідна земля! Відтоді Чорнобиль завжди з ними...Сил додавали листи з дому. Мама писала про те, що батько тричі ходив у військкомат «відпрошувати» сина із зони, але йому відмовили. Рідні повідомляли, що вдома все гаразд: «півонії лізуть у дворі», «батько на городі прибирає», «документи на газ збираємо», «ось тільки дорогого синочка поруч немає».
Звісточки від дружини завжди закінчувалися одними й тими ж, мов заклинаннями, рядками: «Санюшка, я тебе дуже чекаю, приїжджай якнайшвидше! Я так хвилююся за тебе, мій рідний, коханий!»
16 листів з минулого від неї, такої дорогої, жаданої... Коли згодом дружина ясним березневим ранком піде за небокрай (так зненацька і так несправедливо!), він із розірваною навпіл душею, не тямлячи себе від горя, прибере з очей подалі, а потім роздасть усі її речі, спалить посеред двору якісь знімки й листівки, але ці — її одкровення в Чорнобиль — складе акуратно в пакетик і збереже як єдині свідчення, що навік зафіксували їхні почуття.
Ні, він не перечитує їх. Просто знає, що ці листи є, варто лише простягти руку. Вони повертають у ті роки, зігрівають, хоч у новій родині й не холодно. Але ті пожовклі конвертики — то його минуле. І воно з ним.
«Здрастуй, кохана! Служба моя йде добре, потроху втягуюсь. Словом, усе в порядку». «Тут немає ні відбою, ні підйому, хто коли встав чи ліг — його справа. Одним словом, спимо та працюємо. Один раз сходив на відик...» «Трудимося щоночі, без вихідних, уже втягнувся». «Мінералка так набридла — хочеться простої води, домашньої». «Про радіацію питаєш — а то звідки вітер віє. У цілому не на багато більше, ніж у Києві».
Так просто і буденно — про службу, мов і не в радіоактивній зоні несе вахту, а на курорті відпочиває. Про що б не писав, аби лише кохана не хвилювалася. Тож виливав у рядках свої палкі почуття.
«Сьогодні пішов десятий день нашої розлуки. Хочу тебе бачити, але це неможливо. Від Києва ми за сотню кілометрів, а зателефонувати — ніяк. Хоча б скоріше вже пошта прийшла зі звісточкою від тебе, моя рідненька!». «Отримав листа від мами. Не дуже хвилюється? А, може, писала і плакала? Кохана, а ти, випадково, не плачеш?» «Як хочеться тебе побачити — мою ластівочку! Дивлюсь на твоє фото — і ти наче поруч. Як добре, що у мене є ти, така люба і лагідна. До скорої зустрічі!..»
Чи усвідомлювали тоді 30-річний Олександр Макаренко та його колеги, які також приїхали у зону за повісткою з військкомату (їх ще називали «партизани»), що кожної миті наражаються на небезпеку? Мабуть, ні! Бо атом, який вийшов з-під контролю, — невидиме зло. Цей ворог шкодить не тільки ззовні, а й у тобі, полонивши кожну твою клітинку. А ти навіть не підозрюєш, що назавжди позбувся спокою, що вже ніколи лікарі не напишуть у медичній картці «здоровий», а довгожданий син на генному рівні вбере відлуння Чорнобильських дзвонів.
Але то все буде потім, а тоді, відпрацювавши коротку зміну, ліквідатори поверталися у наметове містечко і до наступної вахти належали самі собі. Їли, спали, дивилися телевізор, читали книжки та газети, грали в футбол чи волейбол, пекли хліб, писали рідним листи — словом, жили, як завжди. А зовсім поруч клекотів реактор... Ніхто не думав, що радіоактивні промені проткнуть кожного, хоч і не всіх одразу. Кого мине лиха з косою, того недуга об’єднає на лікарняних ліжках.
І Олександру поставлять страшний діагноз, після операції й довгого виснажливого лікування запишуть в інваліди. Увесь цей час боротиметься з хворобами і болями (з ними доведеться просто уживатися, щоб хоч якось існувати). А потім йому скаже у Харкові член експертної комісії у білому халаті: «Раз ще не помер — значить, здоровий!» — і Олександр залишиться зі своїми проблемами віч-на-віч.
Тільки письмове звернення тещі до Верховної Ради зрушило з місця проблему визнання його ліквідатором, призначення пенсії з інвалідності.
Він продовжує жити — радіти сонцю, ранкам, купатися в родинному океані любові з усвідомленням, що чесно виконав свій обов’язок перед земляками й Батьківщиною. Багатьма так і не вирішеними проблемами, своїм здоров’ям і постійними болями заплатив він за врятування світу від ядерного вогню Чорнобильського реактора. І лише як щемливий спогад — листи з минулого...
Наталія РОЗТОРГУЄВА, член Національної спілки журналістів України.
Суми.
Фото автора.
