Давайте знайомитися! І на вулиці теж

А й справді, чому б і не на вулиці? Мами мало не з дитинства застерігають своїх донечок: «Не розмовляй з незнайомцями у транспорті, на ринку! Юнак, який знайомиться в автобусі чи метро, явно прагне весело провести час, а дівчина, яка погоджується на знайомство з першим зустрічним, — напевне, нерозбірлива у зв’язках...». Такі аргументи проти «стихійного» знайомства (до речі, нерідко досить справедливі, і до них варто дослухатися) частіше викликають недовіру до того, хто все-таки наважується підійти і запропонувати своє товариство.

Зі звідництвом — значно простіше. І багато хто погоджується на стосунки з тими, кого їм порадили батьки чи приятелі, запросивши провести вільний вечір у надійному, перевіреному колі, хоча б тому, що якось незручно відмовити. І такі зустрічі доволі часто бувають приємними, змістовними, багатими на враження. На них зав’язується міцна дружба, зароджується закоханість. Та й тут може спіткати розчарування: мовляв, був таким веселим і цікавим, а тепер уже зовсім інший.

Натомість саме в ситуації спонтанного, неспланованого, так званого некультурного знайомства людина найкраще виявляє себе: своє вміння спілкуватися, слухати іншого, здатність розуміти внутрішній світ співрозмовника. У такій ситуації ти начебто утримуєш і завойовуєш людину, до якої відчув симпатію, а ще «презентуєш» себе, висвітлюючи свої сильні сторони. Ці здібності не завжди розкриваються у тому випадку, коли тебе спеціально знайомлять десь на вечірці чи в гостях — за певним сценарієм.

Стихійне знайомство найчастіше спричинене спонтанним імпульсом, інтуїтивним тяжінням до іншого, якщо хочете — любов’ю з першого погляду. От як, приміром, один юнак познайомився із своєю нареченою в київському метро. Вони довго їхали разом, поглядаючи одне на одного у віддзеркаленні темного скла. Вона вийшла на зупинці «Оболонь», він наздогнав її і, спотикаючись на сходинках, запинаючись, повсякчас стискаючи від хвилювання губи, невпевнено мовив: «Дівчино, доброго дня! Така чудова погода, чи не так? Ви не проти, якщо ми трохи прогуляємося?» Юнак ніяково усміхався і, затамувавши подих, очікував відповіді. Дівчина, червоніючи, приязно посміхнулася: «Ви мені так кажете, ніби ми знайомі вже сто років». Цими словами вона дала зрозуміти хлопцеві, що симпатизує йому. Невідомо, як склалися б їхні стосунки надалі і чи взагалі вони були б можливі, якби ці двоє не виявили однакову доброзичливість у той вирішальний момент свого життя, не відчули взаємної відкритості і прихильності одне одного. Прогулянки сонячними вулицями Києва, телефонні дзвінки, поцілунки під зірками — все це було потім. А початком стала ота перша несмілива розмова...