Це сенсаційне дослідження оприлюднив на сторінках газети «Зоря Полтавщини» журналіст і краєзнавець Дмитро Бровар — ветеран війни, бойовий офіцер. Його точка зору має реальне підгрунтя, підтверджена архівними документами і спогадами очевидців.
Кілька тижнів тому, в дні святкування 60-річчя визволення Лохвицького району від німецько-фашистських загарбників, у місті урочисто відкрито портретну галерею земляків — Героїв Радянського Союзу. Їх чотирнадцять, чотирьом це високе звання присвоєно посмертно. Олександру Маринеско — командиру підводного човна «С-13» Червонопрапорного Балтійського флоту, капітану третього рангу — в травні 1990 року. Довгих 45 років йшло офіційне визнання заслужених геройства і слави до нашого співвітчизника, якого Гітлер назвав своїм ворогом № 1...
Із патріархом полтавської журналістики Дмитром Броваром мені довелося працювати разом не один рік і не раз переконувався, наскільки він серйозно, виважено і, головне, аргументовано підходить до вибору теми. Отже, йому слово:
— Ще до недавнього часу в архівних документах, у періодичних виданнях і книжках вказувалося, що О. І. Маринеско народився 2 (15) лютого 1912, а подекуди —1913 року, в Одесі. Багатьом хотілось у це вірити, проте не так воно було в житті. Із достовірних документальних джерел і підтверджень свідків мені вдалося довідатися про родовід Маринеско більше. Його батько, Іона (Йона) Алексович Маринеско, родом із Румунії. В 1893 році його було призвано служити на флот. Кочегарив на міноносці. Одного разу, коли матрос Маринеско ніс вахту біля парових котлів, вахтовий офіцер накинувся на нього з лайкою і вдарив у обличчя. Іона не стримався — збив офіцера з ніг і вкинув його до топки. Фінал трагедії був закономірним: матроса посадили в корабельний карцер, виставили збройну охорону, затим на нього чекав військовий трибунал і смертна кара. Та коли на посту опинився близький друг, той умовив його тікати. Разом дісталися суші. Товариш осів у Бессарабії, а Іона пішов Україною: від села до села, заробляючи на хліб ковальством. Проте російського громадянства не приймав. Так тривало до 1911 року, доки не опинився на Полтавщині, в Лохвиці. Тут він став українцем Іваном Маринеско. Зустрів чарівну дівчину Тетяну Михайлівну Коваль, в яку закохався і з якою одружився...
Та все-таки кликало його море. Залишивши дружину в Лохвиці, подався до Одеси. Поки влаштовувався на роботу і підшукував житло, Тетяна народила сина, якого назвали Олександром. Це підтверджують старожили Лохвиці з родоводу Тетяни.
Тетяна поїхала до чоловіка в Одесу з дев’ятимісячним сином. Там згодом народила ще й доньку Валентину. Так майбутній підводник Олександр Маринеско став «корінним» одеситом. А батько його ніколи не поривав зв’язків із Лохвицею, ріднею дружини. З батьками Олександр майже щоліта приїздив до рідного містечка.
Життєвий і службовий шлях легендарного підводника нерозривно пов’язаний із морем. У 1933 році він закінчує штурманське відділення Одеського морського технікуму, згодом — вище морехідне училище, Морську академію. За спецнабором його зарахували на курси командирів-підводників. У роки війни командував підводними човнами «М-96» («Малютка») і «С-13». Слава про відважного радянського підводника Маринеско линула далеко. Це він 30 січня 1945 року в районі Штольпмюнде (Балтика) потопив гігантський лайнер фашистського флоту «Вільгельм Густлов» водотоннажністю 25 тисяч тонн, на борту якого перебувало більш як сім тисяч фашистських солдатів і офіцерів, які втікали від радянських військ із Данціга.
На «Густлові», який до виходу в море був плавбазою школи підводників, було три тисячі навчених спеціалістів-підводників, якими можна було укомплектувати понад 70 екіпажів нових підводних човнів. Під час того самого походу човен «С-13» під командуванням капітана третього рангу Маринеско торпедував великий військовий транспорт «Генерал Штойбен», яким переправлялися з Кенігсберга 3600 солдатів і офіцерів вермахту. Після цих подій Гітлер оголосив Маринеско своїм ворогом номер один.
За роки минулої війни такого подвигу в морських боях не здійснив ніхто. Здавалося б: нашому землякові напевно світила зірка героя. Та на той час не судилося. Саме тими днями Маринеско припустився серйозного порушення військової дисципліни, за іншою версією — його спровокували це зробити. А насправді, у тій трагічній історії була замішана жінка-іноземка, шалена пристрасть. Від того часу його «повели» співробітники військової контррозвідки «Смерш». Без поважних причин живу легенду звільнили зі служби на кораблях військового флоту, на суші йому не давали роботи за фахом. І не лише на суші. Не маючи достатньо років вислуги морського офіцера, Олександр Іванович жив на мізерну пенсію інваліда другої групи загального захворювання у великих злиднях, інколи без шматка хліба. А цупкі руки «смершівців» не випускали його зі своїх лабет. Вони «зліпили» на нього кримінальну справу і запроторили героя війни в табори ГУЛАГу...
Та не залишили в біді Олександра Маринеско побратими-підводники. Допомагали морально й матеріально, домоглися дострокового звільнення від нічим не вмотивованого покарання, а згодом і присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Та це вже було в 1990 році, після смерті О. Маринеско. До речі, його мати, наша землячка Тетяна Маринеско (Коваль), пережила сина, була на його похоронах у Ленінграді і, як засвідчують очевидці, трималася досить мужньо... А пам’ять про відважного моряка віднедавна свято шанують і в невеличкому містечку на Полтавщині — Лохвиці.
Полтавська область.
