Про факти, які хочу розповісти, писали вже не раз і навіть по телебаченню їх висвітлювали. Але оскільки справедливість і досі не торжествує, хочу знову, тепер через «Голос України», звернути на них увагу громадськості.
Йдеться про більш як 80 радянських бійців Великої Вітчизняної війни, які загинули 8 квітня 1944 року в районі Дарницького залізничного вокзалу столиці. Помилки в даті немає. Фашисти, втративши Київ у листопаді 43-го, ще тривалий час робили авіанальоти на місто. Разом з нашими бійцями того дня загинуло і 49 воїнів Війська Польського. Усіх тоді тут же, біля вокзалу, й поховали у братській могилі. По війні це місце облаштували: зробили огорожу, могилу обклали плитами, на яких викарбували імена полеглих. Щороку з почестями тут віддавали данину пам’яті тим, хто нас захищав і загинув.
Весною 1975 року поляки розкрили могилу, ексгумували останки своїх воїнів і перепоховали їх на Дарницькому цвинтарі, де встановлено відповідний меморіал. А наші залишилися тут спочивати вічним сном, лише з десяти поодиноких могил, котрі були в районі залізничного вокзалу, перепоховали останки радянських воїнів. Та коли того самого 1975 року навпроти Дарницького вокзалу, за 300 метрів від згадуваної братської могили, відкривали пам’ятник захисникам Вітчизни, до нього перенесли лише плити з іменами полеглих, а їхні останки знову залишили в тій самій первісній братській могилі. Ще живе чимало свідків, котрі бачили і можуть розповісти, як коїлося це неподобство. Несправедливість залишається і досі, бо кожного року біля пам’ятника начебто вшановують і тих 80 бійців, котрі, як свідчать написи на плитах, поховані тут. А насправді прах захисників — за 300 метрів звідси.
Прикро в цій історії і те, що до старої могили, де колись з весни до осені цвіли квіти, росли дерева, підступає дарницький базар. Змиритися з цим ми не могли, тому писали листи керівникам міста, Міністру оборони України, в ЗМІ. Особливу наполегливість тут виявив колишній учасник війни в Афганістані, а нині радник юстиції Валерій Дерій. Адже він ще учнем, а згодом і студентом держуніверситету з матір’ю Софією Денисівною, вчителькою 127-ї школи, доглядав за могилою. Тому й порушив Валерій Іванович разом з представниками громадськості клопотання перед місцевим райвійськкоматом, районною і міською владою про впорядкування могили та встановлення справедливості у цій історії.
Хоч відповіді від посадовців не одержали, все-таки напередодні 9 травня з’явилися військовослужбовці й встановили огорожу навколо могили, підсипали землі та поклали нову плиту, на якій написано, що на цьому місці було поховання радянських воїнів. І знову неправда! Бо ніхто ж не перепоховував тих 80 загиблих, вони й нині там лежать. І знає про це багато людей.
Ось чому ми, ветерани Великої Вітчизняної війни, представники громадськості Дарниці, ще раз звертаємося до керівників району і міста з проханням встановити істину й написати правду. А ще просимо належно облаштувати братську могилу, висадити молоді деревця, оформити скверик, як пам’ять про тих, хто зі зброєю в руках боронив наш рідний край.
Від імені старожилів Дарниці — Надія НОСКО, учасник Великої Вітчизняної війни, колишня вчителька середньої школи №127 Києва.