В Одесі буде споруджено монумент на честь повсталих у 1919 році іноземних моряків
Перебуваючи якось в Одесі, Надзвичайний і Повновноважний Посол В’єтнаму в Україні Ву Зіонг Хуан запропонував голові облдержадміністрації Сергію Гриневецькому встановити в обласному центрі пам’ятник другому в історії ДРВ президентові Тон Дик Тхангу. Мотив такий: будучи моряком на одному з кораблів французької військової ескадри, той став ініціатором повстання рядових членів екіпажів на флоті Антанти під час інтервенції на півдні України в 1919 році і таким чином урятував Одесу від обстрілів, руйнації та можливої загибелі мешканців міста.
Що ж, факт активної участі Тон Дик Тханга у заколоті на одному з французьких кораблів незаперечний. Саме за це моряка було засуджено французьким трибуналом до 25 років каторги. Екіпаж крейсера «Париж», на якому він проходив службу, відмовився коритися начальству і брати участь в агресії. Тому його одразу ж, уже через кілька годин перебування в Чорному морі, за письмовим свідченням самого Тон Дик Тханга, було виведено назад, у море Середземне. Та чимало кораблів Антанти стали на одеський рейд, зайшли до порту. На багатьох з них теж були моряки з такими самими настроями й поглядами, які мав моряк-в’єтнамець. І вони, ризикуючи своїми життями, ігнорували накази командирів вести вогонь по місту, диктували їм свою непохитну волю — припинити інтервенцію — і таки перемогли.
І в Одесі пам’ять про мужніх іноземців таки увічнять — до цього вже робляться конкретні кроки.
«Не вважайте нас убивцями...»
«Ми хочемо розповісти правду про так зване добровільне перебування в Одесі...
Перемир’я, укладене 11 листопада (цього дня 1918 року у Франції, в Комп’єнському лісі, Антанта уклала перемир’я з Німеччиною. — Г. В.), було нами зустрінуте з почуттям полегшення, як кінець кривавої бойні. Але ярмо військової дисципліни не тільки не стало для нас легшим, а, навпаки, ми відчули його гніт дужче, ніж будь-коли: не будучи у змозі одуматися ще, ми опинилися в Росії, щоб тут звершити — ми це усвідомлюємо тепер — найбільший і найганебніший замах на життя і свободу робітничого класу, до якого ми і самі всі належимо.
Прибувши до Одеси не обізнаними з намірами уряду, ми були всі у повній необізнаності стосовно політичної обстановки в місті.
18 грудня (саме цього дня на пароплаві «Добруджа» до Одеського порту прибув чималий десант французьких військ, оснащений танками, броньовиками та іншими найновішими видами зброї. — Г. В.), сліпо підкоряючись прислужникам капіталу — офіцерам, ми зухвало поглумилися над тими, кого ми ще не знали... Пробачте, товариші й брати, не вважайте нас убивцями, адже 18 грудня ми не розуміли, навіщо, власне, ми відкриваємо вогонь...»
Це — уривки з листа групи французьких солдатів, опублікованого в газеті «Комуніст», що нелегально видавалася в дні інтервенції Антанти. Між захопленням Одеси прибульцями і оцим письмовим каяттям — лише кілька місяців. Тоді, у листопаді—грудні 1918 року, до Одеської затоки прибули десятки французьких, англійських, італійських військових кораблів, з них до міста висадилося близько 50 тисяч антантівських вояків. З Катеринодара прибуло 10 тисяч білогвардійців-денікінців під командою генерала Гришина-Алмазова. Розпочався кривавий терор. Людей розстрілювали без слідства і суду. А вже 1 лютого 1919 року французькі солдати 58-го піхотного полку відмовилися виступати проти місцевих партизанів. Через два місяці після окупації Одеси 500 французьких солдатів були заарештовані за те, що не хотіли більше воювати проти населення українського Причорномор’я.
Прозріння від «Іноземної колегії»
Що ж ото за всесильний «Ле Коммюніст», який зумів розкласти інтервентську армію? З такою назвою виходила в Одесі газета, що її видавала створена у грудні 1918 року підпільна агітаційно-пропагандистська організація «Іноземна колегія». Вона вела роботу у військах Антанти якраз з метою їх розладу. До тієї колегії входило кілька національних осередків — англійський, польський, румунський, сербський, грецький, а наймасовішим, найактивнішим, найбойовитішим був французький. Він і налагодив випуск газети «Ле Коммюніст». Та ще різних листівок, звернень. У них, як і в газеті, йшлося про одне: іноземцям їхньою рідною мовою розтлумачувалася справжня мета інтервенції, їх закликали схаменутися, прозріти, не стріляти в таких само простих людей, як вони самі.
Друкувалися всі оті видання в підпільній, обладнаній в катакомбі у приміському селі друкарні. Вночі таємно доставлялися до Одеси, а там уже — у військові частини, на кораблі. Особливо поліпшилася друкована пропаганда після того, як до Одеси прибула, щоб узяти участь в роботі «Іноземної колегії», Жанна Лябурб. Починаючи з третього номера, газета «Ле Коммюніст» почала виходити чистою, живою французькою мовою, в ній друкувалися всім зрозумілі, а водночас емоційно наснажені, полум’яні рядки, якими Жанна вела мову зі своїми земляками.
А скількох матросів і солдатів переконувала вона щодо несправедливості місії, до якої їх залучили далеко від батьківщини, під час зустрічей, бесід на вулицях, у барах, клубах, куди вона приходила, щоб невимушено порозмовляти зі своїми земляками, сміливо висловити свої думки. Саме після таких зустрічей від корабля до корабля линуло: «До Тулона!», «До Марселя!», «До Франції!», «Додому!»
«Приїзд Жанни, справжньої француженки, яка знаходила найзрозуміліші й найпалкіші аргументи, надзвичайно активізував роботу, — писала пізніше Олена Соколовська. — 3 повним презирством до небезпеки йшла Жанна на роботу. З непереборною впевненістю в перемозі й у правоті своєї справи вона вступала в бесіди з французькими солдатами, розбиваючи тих, хто вірив у чесність намірів французької демократії, викриваючи істинну суть імперіалістичної інтервенції...»
Жінці не можна було потрапити на військові кораблі — туди проникали інші члени «Іноземної колегії». Майже на всіх великих кораблях побував, зокрема, переодягнений у форму французького матроса Яків Єлін, якого французи вважали своїм земляком і називали Жаком (дев’ять років працював на автозаводі «Рено», де й «офранцузився»). Михайла Штилівкера вони називали Мішелем і теж не мали сумнівів щодо його французького походження, хоча він тільки якийсь час мешкав у Парижі, працював таксистом — тому й мову знав досконало...
Розстріляні опівночі
— То пізніш уже з’ясувалося: їх видав провокатор, назвавши і прізвища, й адреси.
А того пізнього вечора 1 березня 1919 року до будинку № 24 по вулиці Пушкінській в Одесі тихо під’їхала вантажівка, з неї зіскочили озброєні люди, оточили дім. До 13-ї квартири, що належала сім’ї Лейфман і де мешкала Жанна Лябурб, увірвалися офіцери контррозвідки. Усіх, хто там був, оголосили заарештованими. Почали обшук, виявили агітаційні видання «Іноземної колегії». Усім — членам отієї колегії Жанні Лябурб і Стойкові Раткову, що якраз туди нагодився, господарці квартири та трьом її дочкам, які всіляко допомагали підпільникам, а також їхньому сусідові Швецю, — зв’язали руки, поодинці вивели на вулицю, повантажили в кузов автомашини. Та попрямувала на Катерининську площу, до будинку французької контррозвідки... Лягли на могилу розстріляних квіти й вінки від членів «Іноземної колегії», котрі залишилися живі, щоб боротися проти інтервенції далі...
Постріли, що пролунали в ніч на 2 березня в Одесі, примусили остаточно отямитися французьких солдатів і матросів. Історик Жан Гокон писав: «Рідко яке вбивство так швидко приносило свої плоди». Саме після тієї ночі й почалися масова непокора солдатів і матросів своєму командуванню, повстання на кораблях. Генерал д’Ансельм одержав з Парижа наказ французького уряду розпочати евакуацію з Одеси — і 5 квітня війська та флот інтервентів залишили місто, хоча й стояли ще якийсь час на рейді.
* * *
У квітні 2004 року виповниться 85 років відтоді, як героїчними зусиллями багатьох відомих і невідомих людей були зірвані плани Антанти утворити в Одесі плацдарм для широкого наступу в глиб нашої країни. Саме до цієї дати, слід сподіватися, й буде споруджено монумент, який увічнить пам’ять про повстання моряків на кораблях Антанти як однієї з героїчних сторінок в історії Одеси. Уже проведено конкурс на кращий його проект, у якому перемогу одержав заслужений художник України скульптор Олександр Князик. Уявляю вже отой монумент на розі вулиці Преображенської та бульвару Мистецтв: висока гранітна стела, а на ній моряк сурмить чи то сигнал тривоги, чи відбій. Скоріш — останнє: відбій антантівській інтервенції проти нашої країни, що ганебно провалилася.
Одеса.
