Щоденник ровесника

Ці щоденники потрапили до дев’ятикласниці Луганської спеціалізованої школи № 5 Катрусі Шеховцової зовсім випадково. Невеличкі блокнотики в клітинку, cписані дрібним почерком, зумовили великий інтереc передyсім через те, що належали Катрусиному одноліткові. Автор рядків жив і навчався у Луганську в передвоєнне десятиліття, котре вважають чи не найсуперечливішим в історії нашої країни.

Його звали Сергій Гончаров, вів він цей щоденник з 31 грудня 1938 року по 29 травня 1939-го. Катруся Шеховцова з допомогою вчительки історії Олени Юріївни Васильєвої взялася дослідити життя свого ровесника кінця 30-х років. 

Перший запис у щоденнику Сергійко Гончаров зробив 31 грудня 1938 року. Був вечір. Батьки пішли до своїх знайомих зустрічати Новий 1938 рік, а в Сергійка, судячи з усього, був поганий настрій. «Посварився з батьком через дурницю, шматок запаленої вати, а через цю дрібничку на весь 1937 рік тінь падає».

Як удалося дізнатися Катрусі, Сергійко народився 19 грудня 1923 року. Його мама Неоніла Миколаївна, корінна луганчанка, була дочкою штейгера Миколи Гавришека, який зробив досить вагомий внесок у розвиток вугільної промисловості Донбасу і Караганди. Мати здобула добру освіту і працювала вчителькою. Сергійків батько Олексій Дмитрович у роки громадянської війни опанував дефіцитний як на ті часи фах польового хірурга. 

— На сторінках щоденника, — коментує Катря, — часто можна побачити висловлювання на кшталт «вчителі старої школи». Причому завжди, коли Сергійко пише про вчительку, котра не відповіла на його привітання під час випадкової зустрічі в трамваї, не приховує відтінку осуду. «Зрозуміло, — пише він, — дочка попа...» До речі, ця дочка попа Олімпіада Жир у тяжкі воєнні роки стане найкращою подругою матері Сергія, а згодом — заслуженою вчителькою СРСР. Упевненість у власній правоті й беззастережна віра в ідеали комунізму і Сталіна — найвеличнішого вождя епохи — були цілком природні. Напевне, інакше й бути не могло. 

На сторінках щоденника Сергій практично цитує центральні газети, не піддає сумніву повідомлення про смерть Кірова, Куйбишева і Горького від рук «змовників».

«Не так давно повернувся зі школи і почув приголомшливе повідомлення, — писав Сергій 28 лютого 1938 року. — Дізнаюся, що після вбивства Кірова і викриття його вбивць залишилася ще частина напівзруйнованої підлої партії правих. Вони отруїли найвидатніших людей СРСР Куйбишева і Горького. Ще раніше вони в такий само спосіб відняли у нас Менжинського. Усіма звірствами керувала нині вже викрита і віддана до суду партія правих на чолі з Бухаріним, Риковим та іншими гадами, підлими зрадниками Радянської Батьківщини, підлабузниками, найманцями, готовими продатися за гроші різним іноземним розвідкам. Попри всю бридливість до цих негідників, я ладен задушити їх власноручно, змішати з болотом і викинути цю суміш за кордон до Німеччини. Бо немає у нас місця на радянських теренах зрадникам і дворушникам навіть у болоті...»

На початку березня юнак зробив ще один запис:

«У зв’язку з процесом блоку правих відкриваються все нові й нові злочини цих негідників. Від їхньої поведінки мороз іде поза шкірою і хочеться одного — знищити кровопивців. Відчуваючи свою близьку загибель, ватажки антирадянських організацій вирішили пустити в хід усе своє звірство, усю свою лють. Вони хочуть якомога більше жертв навіть серед мирних жителів, щоб викликати незадоволення й підозру до Радянського уряду. Для цього вони підсипають у призначене на продаж масло бите скло, через що багато хто хворіє на виразку шлунку, і цвяхи, з цієї причини втрачаються тонни масла...

...Вони готувалися «усунути», як вони висловлюються, славного наркома внусправника Єжова, але наколюються на його єжові рукавиці й тепер сидять на лаві підсудних. Радянський народ вимагає одного: смерть іудам!»

— Чи не правда, ці рядки вражають і дивують? — запитує Катруся. — Як міг Сергій, думаюча людина, син висококваліфікованого лікаря, вірити у такі неприховані дурниці про скло і масло? З другого боку, я звернула увагу, що загальний стиль цих записів дуже відрізняється від інших. Відрізняється передусім якоюсь зовсім неприродною емоційністю. І в мене виникла підозра: а чи був Сергій щирий у своєму обуренні? Можливо, це «страховка» для себе й сім’ї на той випадок, якщо щоденник потрапить у єжові рукавиці?

З позицій сьогодення, сучасного покоління дев’ятикласниця Катря робить такий висновок про світосприймання своїх ровесників наприкінці 30-х років: воно було вкрай політизоване. Політизація свідомості зумовлена всією системою інформації, виховання, життєвими обставинами радянського суспільства. Ця політизація, у свою чергу, зумовлювала обмеженість сприйняття дійсності, коли не піддавався сумніву лише один бік життя — позитивні зрушення в суспільстві. Решти просто не помічали, не брали до уваги.

— Мені важко сказати, як склалося б життя Сергійка, — каже Катруся. — Бо, судячи із записів, його особисті принципи поступово починали суперечити практиці тоталітарної системи. Я не знаю, ким він міг би стати.

...Його життя обірвалося у неповний 21 рік. 1941 року Сергія Гончарова було призвано до армії. 19 квітня 1944 року він помер від ран. Похований у Гомельській області Білорусі. Він був випускником 1941-го, а, за статистикою, їх повернулося з фронту лише чотири відсотки.

— Підліткам кінця 30-х років довелося розплатитися за свою віру повною мірою, віддавши за це найдорожче —свої життя, — робить свій сумний висновок Катруся.

 

Луганська область.