Лише півтора місяця не дожив до нинішнього Дня Перемоги Валько Кравченко (Валентин Васильович Кравченко) — історик, краєзнавець, журналіст, автор книг «Шевченківський Севастополь», «Український Севастополь», «Книга для старшого брата», заступник головного редактора газети «Дзвін Севастополя». 19 липня йому виповнилося б 78 років.

Вісімнадцятирічний хлопець гриз граніт науки одразу в двох вузах — Московському інституті сходознавства і Казахському держуніверситеті, коли прийшла повістка з військкомату. Замість філології довелося освоювати військову спеціальність у Ташкентському кулеметному училищі. У грудні 44-го новоспеченого лейтенанта направили на 3-й Білоруський фронт командиром взводу (потім роти) 707-го стрілецького полку 215-ї стрілецької дивізії. Потім — п’ять важких місяців війни, тяжке поранення в ногу, орден Червоної Зірки, медаль «За взяття Кенігсберга», півроку в ярославському госпіталі, де він відзначив перший День Перемоги.

Залишившись без ноги,

20-річний інвалід війни Валентин Кравченко недовго розмірковував, як жити, чим займатися. З головою занурився в науку. Він усе-таки закінчив Московський інститут сходознавства, одержавши кваліфікацію країнознавець з Японії. Другий диплом йому видали в Харківському університеті, де він одержав спеціальність історика.

В. Кравченко вільно володів японською, англійською, польською, російською мовами. 13 років викладав у московських школах, а потім став екскурсоводом, спочатку в Москві, а з 1974 року в Севастополі, де працював 18 років. У його трудовій книжці, у графі «дані про заохочення», — 46 записів. Його військову і трудову доблесть відзначено дванадцятьма орденами й медалями. «За вагомий особистий внесок у справу відродження української культури, формування національної самосвідомості, розбудови і зміцнення Української держави» В. Кравченка нагородили медаллю «Будівничий України». Останню нагороду, орден Богдана Хмельницького, він одержав нещодавно, а першу, орден Червоної Зірки, довелося продати, щоб купити сік прикутому до ліжка голодуючому інваліду війни.

Три роки його дружина Надія Михайлівна оббивала пороги чиновників від медицини, щоб безногому, невиліковно хворому фронтовикові дали І групу інвалідності. Але й після цього пенсія 257 гривень в останній рік не могла забезпечити йому ситого життя. Обливаючись сльозами, безутішна вдова, росіянка за національністю, що беззастережно прийняла ідеї і сенс життя чоловіка з відродження України, молить Бога, щоб він дав їй сили виконати останню волю чоловіка: знайти гідну людину, якій можна передати величезну бібліотеку, його дослідницькі праці з історії Київської Русі.