Самоврядування в Україні перебуває в самоізоляції і замкнутості: територіальні громади не використовують у своїй практиці зразки європейського і світового досвіду розвитку громадянського суспільства, бо мало обізнані з ним.
Водночас найавторитетніші соціологічні дослідження свідчать: сьогодні найбільший рівень довіри серед людей мають органи місцевого самоврядування — 38 відсотків. Це вдвічі більше, ніж усі інші гілки державної влади. А що було б, якби самоврядуванню, як мовиться, розв’язати руки і дати реальну силу — фінансове й правове забезпечення? На жаль, право місцевої громади самостійно вирішувати питання свого життя в країні ледве жевріє на рівні середніх і великих міст. І практично відсутнє на інших рівнях. Причини — відомі.
Чинне законодавство, реальна система влади дають багато важелів для втручання органів влади у самоврядні функції. Тобто де-факто маємо цілковиту залежність сільського, селищного, міського самоврядування від районної й обласних держадміністрацій. Як розмежувати їхні функції, передбачено в проекті нового закону про місцеве самоврядування, робота над яким украй затяглася.
Чинний закон про місцеве самоврядування, хоча й відіграв позитивну роль, нині є застарілим і таким, що не відповідає сучасним політичним реаліям і не вписується в головні завдання політичної реформи. Очевидно, що більшість питань, які хвилюють людей, вирішуються на місцях. Але як? Адже тут наявна система політичного й економічного двовладдя між обраними населенням органами місцевої влади й державними адміністраціями. Тим самим штучно створено соціально шкідливу ситуацію конкуренції, коли обидві сторони змагаються за контроль над фінансовими ресурсами, власністю тощо. У програші від того залишається звісно хто — люди.
Не повинно бути питань, за які ніхто не відповідає, так само як і тих, за які відповідальність несуть одразу на декількох рівнях влади. Якщо в процесі політичної реформи не буде закладено конституційний механізм делегування управлінських рішень згори до низу, то питання відповідальності перед виборцями і надалі залишатиметься предметом політичної боротьби й амбіцій політиків та посадових осіб.
Розв’язання цієї проблеми неможливе без законодавчого розмежування державної та комунальної власності та чіткішого визначення правового статусу останньої. Адже на практиці маємо занадто багато розпоряджень і контролю з боку держави за комунальною й місцевою власністю. А це означає, що органи місцевого самоврядування, які покликані задовольняти більшість запитів і потреб населення, насправді позбавлені можливості робити це в повному обсязі.
Друга важлива проблема полягає в тому, що наше самоврядування дуже мало орієнтоване у бік європейської інтеграції. Воно залишається в самоізоляції й замкнутості. На відміну від України, кандидати до Євросоюзу докладають величезних зусиль, щоб підвищити рівень своїх місцевих влад, навчити їх ефективно боротися за кошти з різноманітних фондів та використовувати отримані кошти в інтересах громади, підвищуючи тим рівень життя людей. На жаль, влада в Україні ще далека навіть від постановки таких питань. Багато політиків твердо переконані: лише через дійове місцеве самоврядування можна перейти до великомасштабної реформи політичної системи, наголошувалося на міжнародній науково-практичній конференції «Шляхи посилення дієздатності місцевого самоврядування в Україні в контексті політичної реформи з урахуванням європейського та світового досвіду», що відбулося у Вінниці.
Вінниця.
