Ці спогади не для слабодухих. До 1944 року Степан Маврешко жив разом з батьками у кримському селі Кишлав, яке потім перейменували в Курське (нині — Білогорського району). Кажуть, перші болгарські поселенці на півострові з’явилися саме там. А влітку 1944-го всіх жителів села — з 500 дворів —завантажили на «студебеккери» і вивезли на станцію. Далі їхали в вагонах для худоби, їли те, що встигли взяти з собою. Так опинилися під Кіровом, в селищі Муригіно. Замість житла — загородка для свиней, замість імені — тавро «спецпереселенець»...

Після 7-го класу Степан мріяв піти в технікум, та йому відповіли: «Твоє навчання — кирка та лопата!». До Харківського юридичного інституту він вступив уже у зрілому віці, і був найстарший на курсі.

Нині в його рідному селі в Криму залишилася лише одна болгарська родина. Сам Степан Дмитрович живе й працює у Києві. Але мріє повернутися в батьківський дім, який досі зберігся. Коли колишня господиня хотіла його продати, Маврешко звернувся до місцевої влади — сподівався, що будинок викуплять і повернуть. Та мрія так і залишилася мрією...

Десятий рік поспіль репатріанти чекають на ухвалення закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», покликаного визначити статус депортованих та закріпити гарантії, які їм надають. У законопроекті, розробленому Держкомітетом у справах національностей та міграції, є багато революційних моментів. Приміром, у ньому перераховано всі примусово переселені з України народи, і в цьому контексті вперше згадуються українці, поляки, угорці та румуни. Досі йшлося лише про кримських татар, німців, греків, вірмен та болгар. До того ж остання четвірка в усіх програмах з облаштування та адаптації депортованих проходила під назвою «та осіб інших національностей». Можливо, тому, що депортованих кримських татар було найбільше, а можливо, тому, що тільки вони повертаються масово і згуртовано.

Репатріанти стикаються з багатьма проблемами — безробіттям, відсутністю належного медобслуговування, житла. Як повідомив начальник управління у справах депортованих Держкомнацміграції Володимир Загородній, державна програма «Розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися в АРК на постійне проживання на період до 2005 року», в першому кварталі 2003 року була профінансована на 100 відсотків. Уперше. Завдяки цьому за цей термін удалося здати в експлуатацію 5 693 квадратні метри житла для переселенців. До кінця року, за умов належного фінансування, планують здати ще 14 тисяч. Нині в черзі на отримання житла в Криму стоять близько 6 750 сімей репатріантів.

Крім згаданої, держава фінансує ще дві програми —адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти, а також програму сприяння соціальному становленню та адаптації кримсько-татарської молоді на 2002—2005 роки. Фінансує, як може, адже з цими проблемами Україна фактично залишилася сам-на-сам.

Незабаром спливає термін дії Бішкекської угоди з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин та народів. У цьому документі (підписаному 9 жовтня 1992 року) країни СНД беруть на себе зобов’язання спільно захищати інтереси депортованих та забезпечувати їх добровільне повернення. Чотири країни з одинадцяти — Росія, Білорусь, Молдова та Туркменістан — Бішкекську угоду так і не ратифікували. Фактично вона не діяла.

У Держкомнацміграції очікують, що влітку це питання обговорюватимуть на саміті Ради глав держав співдружності. За кілька місяців термін дії угоди сплине, і треба вирішити, як бути далі. Україна намагається вирішувати ці питання й на двосторонньому рівні. Кабмін підготував проект відповідної угоди з Узбекистаном, за яким узбецька сторона сприятиме поверненню депортованих в Україну та вирішенню їхніх соціальних проблем.