Життя й справді насичене такими карколомними сюжетами, про які письменники-романісти можуть лише мріяти.
І.
Було це років із 25 тому в одному з райцентрів на престижному тоді соко-винному заводі, де, крім вина, соків та вівсяного печива, виготовляли й смачнючий чорнослив у шоколаді. Ці запаковані у принадну блискучу коробочку цукерки вважалися тоді недосяжною мрією будь-якої великої гостини. А ще тут «по блату» можна було роздобути каву! Індійську розчинну в банках, змелену просто на заводі, розважну й у зернах. Для Закарпаття з його культом смакування цим заморським продуктом тієї радянської гостродефіцитної пори кава стала своєрідною твердою валютою. І ось «потрібною людиною» на цьому підприємстві була писана красуня Ольга. Вона незмінно років із десять працювала секретарем комсомольської організації та інженером з якості продукції.
Миловида і завжди модно вдягнена, розумна й авторитетна, в міру балакуча й жартівлива, ще й зі знаного ґаздівського роду, Ольга й без «виходу на дефіцит» приваблювала чоловіків. Її відправляли на всілякі конференції, наради і засідання й завжди садовили в перший ряд президії ліворуч од «першого».
Не було нічого такого потрібного в побуті, що ця дівчина не могла б роздобути. Жила в місті в однокімнатній модно обставленій квартирі. Хоча додому, до села, звідки родом і де мешкали батьки, — неповних п’ятнадцять кілометрів. До неї залицялися, сваталися леґіні місцеві й ужгородські, інструктори з ЦК й молоді офіцери... А Ольга все вибирала. Мріяла про щось недосяжне.
Не було такого року, коли б вона не їздила в круїз за путівкою «Супутника» то по Середземному, то по Карибському морях, то в Індію, то в Італію...
«Олечко, — благали-вмовляли її бабуся й мудра мати, — котра вибирає, та й зазбирає... Літа молоді пливуть, як бистра вода в ріці, а ти сама. Не будь гордою — знайди собі пару. Леґіні за тобою вмирають, а ти кепкуєш із них...»
Та дівчина вперто не хотіла заміж.
ІІ.
Згодом, коли батьки відійшли у кращий зі світів, Ольга залишилася сама. Завод повільно збанкрутував. Настали непевні часи. Жінка, яка звикла бути в центрі уваги, втратила і роботу, і засоби до існування. За кордон їхати мозолювати не схотіла. На пенсію пішла достроково. Їй із натяжкою вистачало хіба на сяке-таке прожиття. Продала квартиру в місті й остаточно переїхала в батьківське обійстя. Щоправда, провела воду й газ. І все...
Зів’яла її краса. Посивіла. Зістарилася з журби й безвиході, замкнулася в собі. Подружки якось відсторонилися: їх поглинуло тихе життя бабусь. Єдина розрада — город і квіти у дворі від ранньої весни й до глибокої осені. Чоловіки несподівано зникли з її життєвого горизонту: аж дивувалася, чому ніхто з тих десятків колишніх залицяльників і букета не принесе. А коли провідала старшу родичку в райлікарні й побачила там двох колишніх директорів — сивих, хворих і старезних дідів з паличками, то й сама занедужала: її наскрізь пройняло відчуття старості. «Тоді я усвідомила, — зізнається жінка, — нікуди не дінешся: готуйся до смерті й немочі або шукай собі нарешті пару, щоб було з ким і для кого доживати».
І ось саме в цей час розпачливих роздумів Ольга зустріла в райцентрі знайомого. Випили кави, по келиху вина. Говорили довго. З’ясувалося, що минає рік, як у Андрія померла дружина. Живе сам. Дочка вчиться у столиці. За Ольгу трохи молодший, але... Врешті-решт вирішили побратися.
Живуть у Ольги. Подвір’я одразу приємно змінилося. Андрій посадив молодий сад, домурував дроварню й мангал. Замінили старі вікна й двері, оновили огорожу й ворота. Сусіди знову почали вітатися, запрошувати в гості. Шкода тільки, що дітей заводити вже запізно...
ІІІ.
Влітку пара з’їздила на Адріатику. Восени — у санаторій. А взимку Ольга довгими вечорами вишивала рушники й Божі образи. Помітила, що це захоплення наче дає друге дихання... Все складалося добре: плинуло тихе, сумирне життя ще нестарого подружжя.
От тільки Андрій щовечора заводив тему: варто взяти малюка з дитбудинку... Довго сумнівалася Ольга, та нарешті погодилася.
Усиновили півторарічного хлопчика. І справді, у хаті все змінилося. Малий Андрійко не давав ні спокійно спати, ні тихо жити. Обоє батьків схудли, почали вставати рано, а лягати пізно. Завели козу, кролів і маленького песика. Дім часом перетворювався на міні-дитсадок, бо сусідки стали приводити погратися своїх дітей. Цей веселий гармидер став звичним, хоча трохи нервував Андрія. Але що зробиш: хотів — маєш. Малюк ріс здоровим і радісним. Незчулися, як йому виповнилося три рочки.
...Раптом одного вечора навпроти їхнього дому зупинилося таксі. З нього із немовлям вийшла Андрієва дочка, що перед тим так добре облаштувалася в Києві. «Приїхала здати дівчинку в дитбудинок, — заявила якось збуджено й цинічно. — З чоловіком у нас дітей бути не могло. Тому я знайшла красивого юнака і народила від нього. Через це розлучилися. А я працюватиму за кордоном. У кінці тижня виїжджаю...»
Цього Андрій зрозуміти ніяк не міг. Але дочка, розманіжена егоїстка, й слухати порад не схотіла. «У нашому роду ще такого не було. Побійся Бога!» — тільки й міг повторювати. Не допомогло. «Хочу й буду жити як сучасна молода й красива жінка. А державі діти потрібні, — не вгавала безсоромна. — Свій материнський обов’язок я виконала — народила. Трохи підростила. Тепер хай держава виховує собі громадянку».
Після довгої безсонної ночі постарілий за добу Андрій сказав: «Я і цю дівчинку вдочерю — Бога боюся... І перед сусідами ганьба. Є син, буде й дочка. З голоду не помруть, доки я живий». У сільраді оформили документи. А потім ще й до РАЦСу поїхали. Дочка-зозуля це сприймала якось безтурботно, буденно, навіть весело, безперестанку жуючи жуйку й не випускаючи з рук мобільник. Того ж підвечір’я й поїхала.
Ольга поплакала, порахувала гроші, сходила до крамниці, в аптеку, спарила молоко, що принесла від сусідки. Потім зняла з горища дерев’яну колиску і заспівала піврічній дівчинці ті давні колискові, які пам’ятала з дитинства. Малий Андрійко помагав колисати і постійно намагався ущипнути сестричку, щоб так довго не спала, бо хотів їй розповісти казочку і похвалитися, які іграшки їй придбає, коли та навчиться ходити...
ІV.
Діти ростуть, як і всі в їхньому селі. Не в розкоші, але ситі й одягнуті. Хоч і старі вже Ольга та Андрій, але стараються, щоб в Андрійка й маленької Олечки було все. А головне — щоб харчувалися всім домашнім і здоровим.
— Така доля випала мені й чоловікові. Маємо нести цей хрест, доки зможемо. Ніхто долю не вибирає. Доля вибирає нас... Андрій не раз жартував: «Хто віддає свої сили сиротам, тому продовжується вік», — завершує нашу розмову з нотками надії в голосі Ольга — мати двох таких уже рідних дітей.
Вона й далі вечорами вишиває рушники й Божі образи, молиться, щоб Господь послав діточкам гарну долю, а чоловікові і їй дав здоров’я на довгі літа, адже треба зуміти поставити на ноги ще маленьких Андрійка й Олечку. Бо хто їх потім поможе?..
Закарпатська область.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
