Напередодні Дня захисника Вітчизни в нашу квартиру подзвонили. На порозі постала жінка. Сказала, що вона від соціальної служби району, запрошувала мою маму Параскеву Степанівну Єрьоменко на обід, приурочений до Дня захисника Вітчизни. Так, моя мама того заслужила. Під час Великої Вітчизняної вона була медсестрою, врятувала багатьом життя. Ще довго після пенсії працювала медсестрою в Харкові, залишилася вдовою... Кілька років тому я перевезла її до Києва. Стан здоров’я тяжкий — матусі 84 роки. Та бачили б ви, як вона радіє, коли надходять вітання від Президента, мера міста. Вона довго тримає в руках ті листівки, уважно вдивляється, хоч майже нічого не бачить. А тут ось на порозі жінка, ще й на обід запрошує.
— На жаль, моя мама ось уже кілька років не виходить з квартири, — з сумом повідомила я.
Благодійниця попросила дозволу скористатися телефоном.
— Будь ласка...
Яким було моє здивування, коли я почула, що ця пані виголосила: «Єрьоменко Параскева Степанівна обідати не буде. Прошу викреслити зі списку». За благодійницею зачинилися двері. Щоправда, вона обіцяла принести мамі подарунок.
Матуся щодня прислухалася до дзвінків, припудрювала щічки з надією, що ось-ось хтось навідається її привітати. Ні, вона не сидить голодна, в нашому домі все є. Але... Подумалось, що, певно, не лише моя мама чекає уваги. Уже не згадую про нагороди, які знову ж таки десь заблукали в дорозі.
Київ.
