Минулого року 60-річний ювілей відзначили колишні фронтовики 1-ї Гвардійської армії. Вона визволяла від фашистів Україну. Жорстокі бої йшли наприкінці 1943 року на Житомирському напрямку. Місцеві жителі збирали на полі бою загиблих, звозили їх до воронок. Навесні, коли земля відтала, поховали. Скільки таких могил на Житомирщині, не знає ніхто.
Торік біля села Лисиця Макарівського району знайшли медаль «За отвагу» № 595416. Пошуковці встановили: вона належала 19-річному сибіряку Дем’янові Кузнецову, що пішов на фронт після школи, командував відділенням 350-ї стрілецької дивізії 1-ї Гвардійської армії. Лиш півтора місяця красувалась медаль на його гімнастерці. Батькам повідомили: пропав безвісти. Торік Дем’яна перепоховали по-християнськи. Приїжджав з Оренбуржчини брат солдата Геннадій, єдиний, хто залишився в родині. Йому передано медаль Дем’яна. А ще він узяв з братської могили святої української землі, яка віднині стала йому рідною.
У селі Романівці Брусилівського району — дві братські могили. На одній є прізвище Третьякова Степана Кіндратовича, киянина. До війни одружився, мав двох доньок, Майю і Ніну. Розповідає дочка Третьякова — Майя Степанівна Громишева:
— Коли німці взяли Київ, наш дім згорів. Голодували. А після визволення отримали від батька «трикутничок», де він писав: «Ми на Житомирщині. Тут мають відбутися дуже важкі бої». Більше вістей не було. Вже й війна скінчилась. А мама все ходить на наше згарище з надією зустрітися з батьком. Бо де ж нам шукати, як не за цією адресою? Та марно.
Ми мали кімнату в комуналці, де мешкало багато сімей. І неграмотна мама обходила всіх з проханням написати запит про долю батька. А відповідь: «пропав безвісти». Про нове заміжжя і слухати не хотіла, хоч і важко було самій ростити нас. А на День Перемоги щороку приходила до обеліска Невідомому солдатові з квітами. Так і померла. Їй було лише 59 років.
Три роки тому доля звела мене із заступником голови Київського міського історико-патріотичного клубу «Пошук» Яковлєвим Віталієм Аркадійовичем. Розповіла йому нашу історію. Згодом він повідомив: наш батько загинув 12 грудня 1943 року і похований в Романівці. Так через 58 років ми зустрілися, хоча кожен з нас — по різні боки буття. Як боляче, що мама не дожила до цього.
Нещодавно ветерани 1-ї Гвардійської армії, а разом з ними і Майя Степанівна, відвідали братську могилу. Тут зібралось усе село, разом з головою Романівської сільради Марією Лазукою. На мітингу виступили фронтовики. Від спонсорів, які організували цю поїздку, слово мав Сергій Фоміних (у нього самого один дід загинув на фронті, другого розстріляли німці): «Війна в кожній сім’ї залишила мітку. Та особливо боляче пережили втрату сім’ї, які довго не могли вклонитися могилам рідних людей. Тому найщирішої вдячності заслуговують пошуковці, які роблять усе, щоб відшукати останнє пристанище воїна, сповістити про це сім’ю. Ми, молоді, будемо завжди пам’ятати наших героїв, які віддали своє життя за Україну».
