Напередодні Дня Перемоги я гостював у давньої знайомої. Їй уже за 70 років Із них багато віддано службі в армії. Ветеран Великої Вітчизняної війни ветеран праці. Одна із киянок, патріотів Вітчизни, чия юність пройшла у важкі і славні роки в боротьбі зі світовим злом — фашистським режимом.
Я попросив її розповісти про своє життя, про участь у війні, про те, як зустрічали перемогу її рідні і друзі. І ось що почув від Нінелі Євстафіївни Кощеєвої.
— Минуло 58 років. За цей час було чимало щасливих подій. Але запитайте будь-кого із тих, хто пережив війну і тим паче брав у ній участь: «Який був найщасливіший день?» Відповідь буде одна: «9 травня 1945 року».
Так сталося, що члени нашої сім’ї святкували День Перемоги в чотирьох європейських містах —Берліні, Києві, Москві, Парижі.
Мій батько, Кощеєв Євстафій Євсійович, кадровий офіцер, генерал, провів 1416 днів і ночей у вогні боїв. Війна застала його і сім’ю в Києві. Він був учасником оборони столиці, Севастополя, Ленінграда, Сталінграда, визволяв Україну. У квітні 1945-го у складі 5-ї Ударної армії і I Білоруського фронту штурмував Берлін. Там і зустрів День Перемоги, а пізніше брав участь в організації і проведенні Потсдамської конференції.
Мама, Надія Гаврилівна, з перших днів війни працювала в Київському військовому госпіталі, а пізніше у військово-медичному училищі. Потім його евакуювали на Урал, де мама з колегами готувала медичний персонал для фронту. В 1943-му повернулася у звільнений Київ. Тут і дочекалася Дня Перемоги.
У 1942 році добровольцем пішла на фронт старша сестра Лариса, студентка Інституту філософії, літератури та історії. Її направили на курси військових перекладачів. Навчання чергувалося з практикою в бойових умовах у Полтаві. З 1944 року і до завершення війни вона працювала перекладачем у складі радянської військової місії при штабі союзних військ у Європі. День Перемоги святкувала в Парижі.
У червні 1944 року, закінчивши 1-й курс відділення німецької мови Свердловського педагогічного інституту і двомісячні курси радистів, я пішла до військкомату і написала заяву з проханням направити мене на фронт.
До армії мене призвали, але замість фронту опинилась я в Московському військовому інституті іноземних мов. У цей час наша армія визволяла Східну та Центральну Європу. Конче потрібні були перекладачі і спеціалісти зі знанням англійської мови. Та поки я перенавчалась, прийшло вистраждане, довгоочікуване 9 травня 1945-го.
З того часу Нінель Євстафіївна Кощеєва працювала перекладачем у Контрольній раді Союзної Адміністрації (Берлін). Закінчивши військовий інститут 1946 року, продовжувала службу у Збройних силах. Демобілізувалася в 1959-му у званні капітана, нагороджена багатьма військовими медалями.
1960 року Нінель Євстафіївна повернулася до Києва. У цьому місті в червні 1941-го ученицею школи №86 вона вперше почула набат війни. Тут відпрацювала понад 40 років. Серед її учнів — офіцери з великими зірками, музиканти, лікарі, дипломати, журналісти, відомі політики.
Дехто з новоспечених істориків, схоже, взяв «підвищені зобов’язання» переписати історію. Та як можна викреслити із пам’яті людей великий подвиг наших дідів, бабусь, батьків, які в жорстоких битвах розгромили фашизм, відстояли свободу, захистили рідну землю?
Для нашого покоління, наших онуків і правнуків, вважаю, має бути обов’язком проведення днів Пам’яті, почесних вахт, уроків мужності, облаштування пам’ятників, могил учасників Великої Вітчизняної війни. Варто було б започаткувати сімейні, родинні книги Пам’яті.
...У День Перемоги, як завжди, в сім’ях ветеранів лунатимуть телефонні дзвінки, привітання.
Буде святковий стіл. Будуть відверті спогади, звучатимуть щирі слова вдячності.
І хай навіки залишиться вічна свята Пам’ять і гордість поколінь за своїх батьків і за свій народ...
Борис ЧИЖЕВСЬКИЙ, заступник завідувача секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.
Київ.
