Невблаганний час вирішує все: оцінює людські вчинки, утверджує подвиги і пускає в небуття випадковості. У його круговерті на догоду «лицарям» хрестового походу за всенародну тверезість пішли в непам’ять і сповнені глибокого сенсу слова поета-пісняра повоєнної доби, який з найсвятіших душевних поривань виголосив заздоровницю «за тих, хто командував ротами, хто помирав на снігу...». Люди старшого покоління пам’ятають, що та популярна пісня нікого не лишала байдужим. А колишніх фронтовиків, бувало, пісня так чіпала за серце, що мимоволі прикладали хусточки до зволожених очей.
Чому так? Та тому, що ті, «хто командував ротами», уособлювали офіцерів, які йшли в бій пліч-о-пліч з солдатами. З ними ділили і скупі фронтові радості, й печалі. Серед тих, хто в роки найтяжчих випробувань для нашого народу в лихоліття Великої Вітчизняної війни командував ротою, хай хоч і санітарною, була і тодішня молода та вродлива Варвара Хукало.
У курортному Миргороді, принаймні серед жителів старшого покоління, немає таких, хто не знав би тепер заслуженого лікаря України Варвару Ульянову. Тут вона живе і працює вже 49 років. Повоєнне становлення та розвиток курорту, який тепер називається ЗАТ «Миргородкурорт» і де водночас можуть поправляти здоров’я понад дві тисячі пацієнтів, відбувалося за безпосередньої участі заступника головного лікаря з медичної роботи всюдисущої Варвари Гордіївни.
— Я й сам є її учнем, — з гордістю каже генеральний директор курортного об’єднання, син фронтовика і заслужений лікар України Микола Мельник. А його теперішній заступник з медичної роботи і також заслужений лікар України Юрій Поліщук додає, що для більш як сотні лікарів курорту Варвара Гордіївна і після виходу на пенсію залишається взірцем не лише високого професіоналізму, а й великої громадянської мужності.
А було так. Метку сільську дівчину Варю Хукало зарахували до Харківського медичного інституту як відмінницю Красноградської фельдшерської школи. А диплом лікаря їй виписували вже під гуркіт фашистських танків на околицях Харкова. Отож не дивно, що перші кроки трудової біографії молодий лікар зробила у жорстокому протиборстві життя і смерті на кривавих дорогах війни. Скільки воїнів вона повернула в лави захисників рідного краю, а то і врятувала їм життя? Цього точно ніхто не скаже. В історії чотириорденоносної 193-ї Дніпровської стрілецької дивізії, яка в складі легендарної 62-ї армії майбутнього маршала Радянського Союзу Василя Чуйкова на смерть билася в Сталінграді, є запис про те, що командир санітарної роти 685-го полку капітан медичної служби Варвара Хукало лише за три доби найпекельніших боїв на березі Волги разом, звісно, зі своїми помічниками, надала допомогу 215 пораненим. Лікар Варя, як її шанобливо називали воїни, у завеликих для неї кирзових чоботях та перепоясаній портупеєю ватянці волею долі опинилася серед тих, кому безпосередньо було адресовано відомий фронтовикам грізний наказ: «Ні кроку назад! За Волгою для вас землі немає...»
Так, ціна перемоги була неймовірно висока. Це правда. Але правда і те, що наказ вони виконали. Святу віру торжества добра над злом полковий лікар Варвара Хукало пронесла фронтовими дорогами через Курсько-Орловське побоїще, Україну, Білорусію, Польщу. Була поранена. Дійшла до Німеччини. Вийшла заміж за однополчанина. У повоєнний час виростили чудових дітей. Син успадкував материну професію і працює у Харкові. Дочка нині, щоправда, безробітна з дипломом інженера. Бабусю радують успіхи люблячих онуків.
Правильно, гадаємо, по-людськи роблять керівники та громадські організації міста взагалі і курорту зокрема, що в реформаторській колотнечі не забувають посивілих солдатів. Голова ради міської організації ветеранів Юрій Мойсеєв разом з міськими депутатами та активістами ветеранського руху на виконання міської програми підготовки до свята Перемоги та 60-річчя визволення Полтавщини від німецько-фашистських загарбників відвідують домівки колишніх фронтовиків. Не всі проблеми, звісно, вдається розв’язати одним махом. Так не буває. Але й сам на сам з труднощами життя-буття жодного старого вояку, тим паче одинокого, не залишають.
На адресу Варвари Гордіївни звідусіль і понині приходять листи та листівки від однополчан та колись урятованих нею воїнів. Їй присвячують вірші та цілі поеми. Може, то і не шедеври літературної творчості, але для неї пам’ять ровесників є найвищою за всі бойові ордени та медалі нагородою...
