Війна розпочалася для Анатолія Чеглакова з Червоної площі — з військового параду 7 листопада 41-го, звідки їхня сибірська танкова дивізія вирушила своїм ходом на передову під Москвою. Відтоді впродовж наступних двох років, хоча десятки разів встиг побувати в самому пеклі, доля щоразу відводила від нього кістляву руку смерті. А після Курського побоїща, з якого і танк, і екіпаж вийшли без жодної подряпини, він став живим талісманом полку. Берегла його доля також під час визволення Сум, Путивля, Глухова...
Чорна година настала до нього в перші дні 44-го в Білорусії...
— Лейтенанта Чеглакова до командира!
У штабній землянці яблуку ніде впасти: лише командири рот і батальйонів. Та гострі очі комполку, обвівши присутніх, чомусь зупинилися саме на ньому.
— На підступах до Бобруйська найважливіший стратегічний пункт у німецькій обороні місто Озаричі. Наше завдання — оволодіти ним сьогодні, до півночі. Десант має обійти місто з тилу, і за будь-яку ціну відрізати монастир і школу, що на його околиці. Виконуватиме завдання зведений танковий взвод прориву. Очолити його наказую лейтенанту Чеглакову.
Рушили, коли почало сутеніти. Ліском дісталися лінії дотів, вибравши для атаки найслабшу ділянку. Короткий бій — і взвод у тилу ворога.
Перші кілометри пройшли непомітно, в темряві. Ще... ще... І раптом у чорному небі повисли десятки освітлювальних ракет. У танку загуло, як у дзвоні. Вибухи були дедалі ближчі, точніші. Чеглаков з екіпажем також не залишився в боргу. Ось запалав перший «тигр», невдовзі — другий.
Бій, здається, вже триває цілу вічність. Взвод поцілив шість «тигрів», а хрестатим потворам немає ліку. З наступним «тигром» зіткнулися, як то кажуть, лоб у лоб...
Коли чорна липка каламуть спала з очей, Чеглаков вгледів у броні рвану пробоїну й одразу збагнув — він один залишився живий. З останніх сил вибрався на башту, аж тут знову сліпучий зблиск вибуху.
Очуняв. Довкола — білі стіни, білі ліжка, біла тиша...
— Нарешті, — безсило опустилася на ліжко біля хворого медсестра.
— Ой, — простогнав він, — На ногу не сідай. Болить... дуже.
— Уже відболіла, — в дівочих очах забриніли сльози.
Чеглаков опритомнів лише на шістнадцятий день після того бою, за який був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня... посмертно. Та про це він довідається ще не скоро.
Лише через десять років дізнався, що одразу після визволення Озаричів бойовий побратим Іван Кисельов знайде на полі бою його планшетку, танківський шолом, відірвану ліву ногу. Самого Чеглакова не знайшли. Так і поховали цей «скарб» у братській могилі в центрі Озаричів. А напівживого і непритомного лейтенанта згодом підібрали піхотинці. Тим часом Кисельов повідомив матері, що її син, Чеглаков Анатолій Петрович, загинув смертю хоробрих.
Через півроку згорьована Марія Василівна одержує короткого і нежданого вже листа: «Мамо, я — живий!.. Живий!.. Твій син Анатолій».
У госпіталі танкіст пролежав майже рік. Із 23 німецький осколків, які «заробив» у тім бою, хірургам вдалося вилучити тільки 16. Коли одужав, хоч і без ноги, знову просився на фронт. Не пустили. Замість фронту запропонували їхати на роботу до Вінниці.
Та Анатолію пригадалися Суми над древнім Пслом, золотоока 18-річна красуня Людмила, що під акомпанемент гітари співала українських пісень. Її листи носив біля серця. До Сум, тільки до Сум...
Так герой-уралець навіки поріднився з Сумщиною, з Україною.
Тим часом у полку, як і раніше, його вважали загиблим.
Якось навесні 54-го почув: «Лейтенант Чеглаков! Якщо це ви, чому тоді не віддаєте честь старшому офіцерові?..»
Перед ним стояв командир їхнього танкового батальйону Василь Новаков... З’ясувалося, що і Новаков, і фронтовий друг Чеглакова Іван Кисельов, а також ще кілька їхніх бойових побратимів-сибіряків після війни також назавжди осіли на Сумщині. Тож невдовзі генерал Батов вручив «своєму» лейтенантові орден, яким той був нагороджений за Озаричі «посмертно». Сам Олексій Маресьєв, який був присутній на тих урочистостях, потискаючи руку танкістові, сказав: «Це про вас мали написати повість»...
На жаль, українець із сибірським корінням Анатолій Петрович Чеглаков уже ніколи не прочитає цих рядків, більше не стрінеться з однополчанами, ніколи вже не відвідає зі своїми онуками і правнуками братської могили на білоруській землі, де і досі золотими літерами викарбувано його ім’я. Один із німецьких осколків діждався таки свого часу і нещадно поцілив героя-танкіста в самісіньке серце.
Суми.
