Прочитала в «Голосі України» дві публікації, присвячені головному художнику Хмельницького обласного театру ляльок Михайлу Ніколаєву. У першій ішлося переважно про його творчість, у другій — про славнозвісне квартирне питання. Цей другий матеріал і став для мене краплею, що переповнила чашу.
Річ у тім, що я знаю Михайла та його родину: він родом з Вінниці. Михайлового батька —  найінтелігентнішої, найблагороднішої людини — давно немає на світі, мама тяжко хворіє.
Уболіваючи за долю М. Ніколаєва, ви тим самим порушили набагато глобальнішу проблему: кому потрібна талановита, порядна людина у нашій країні. Розтривожили ви мене долею Михайла, і я згадала про своє. Особисте болить постійно... Скрізь волають, що Україна вимирає. Підвищення разової виплати на дитину проблему не розв’язує. Народити — справа нехитра. Підняти, виховати, виростити дитину здоровою, всебічно розвиненою — значно складніше. А коли до грошових труднощів додаються побутові?.. Людина за життя, як кажуть, повинна посадити дерево, побудувати дім, виростити дитину. У нас із чоловіком-військовослужбовцем двоє синів — 20 і 23 років. І ще дочка, їй 12. Дерево теж посадили. Побудували сім’ю: дім нам не по кишені. Зате наша родина — наш скарб. А діти у нас — надійні, розумні, щирі. Але якби ви знали, як нам було їх ростити. Не життя, а боротьба! З усіма проблемами, що їх нам створювала держава, яку чоловік захищає вже 29-й рік. За всі роки військової служби мого чоловіка у нас ніколи не було власного житла. Шостий рік мешкаємо у службовій однокімнатній «хрущовці» (16 кв. м.). Спостерігаючи за нашими поневіряннями, чи захочуть наші діти мати своїх дітей?
Ну не дано таким, як Михайло, таким, як я, комерційної жилки (працюю концертмейстером у педінституті). Найприкріше те, що ані моя родина, ані родина М. Ніколаєва не потрібні Україні. Немає у цієї країни майбутнього. Дорогі керівники держави! Скажіть нам чесно: «Ви, культурний прошарок, підвид, що вимирає, сидіть і не рипайтеся!» Не бійтеся, що після такої чесності вас не оберуть: ваші гроші сильніші за нас.
Життя давно стерло з моїх окулярів рожеве напилення. Мені незручно від того, що поклала на ваші плечі свої проблеми (ну і робота у вас!). Щира подяка вам за спробу допомогти родині Михайла Ніколаєва.
 
Вінниця.