Дозвіл знімати на четвертому реакторі насправді дав співголова урядової комісії, заступник Голови Ради Міністрів Союзу РСР Іван Силаєв, який через 10 днів замінив Щербину, своєю розмашистою резолюцією: «Разрешаю». Документалісти завжди будуть вдячні цій інтелігентній людині, яка не побоялася відповідальності. По суті, Іван Силаєв є співавтором чорнобильського кінолітопису, який маємо. Хоча після його дозволу конкретні епізоди погоджували якраз з московськими кадебістами.
— Чи міг усе-таки хтось в Україні дозволити зйомки?
— Навряд чи... На це міг піти тільки голова урядової комісії або той співголова, у якого вистачило на це сміливості. Співголови працювали вахтовим методом по десять днів, і вам, очевидно, поталанило, що потрапили саме до Силаєва. Але я скажу ось що. Перші зйомки було здійснено з вертольота 27 квітня.
— Не може бути. Працюючи над фільмом, режисер Володимир Шевченко перелопатив усі архіви, що могли мати такі матеріали...
— Я відповідаю за свої слова. 29 квітня мої оперативники Михайло Мальцев відвіз частину знятого матеріалу в ЦК Компартії України, а Олексій Рибак військовим літаком доставив у Москву, в ЦК КПРС і здав під розписку.
— Ця новина приголомшує. Першу редакцію фільму в Москві Держкіно СРСР відмовилося приймати доти, доки його не подивиться Щербина. У Москві Борис Євдокимович часу «не викроїв» і призначив перегляд у Чорнобилі. Здійснили дезактивацію кінопроекції, залу тамтешнього Будинку культури, кіномеханіка привезли з Києва.
Щербину поважали. На лацкані піджака він носив значок депутата Верховної Ради СРСР. Коли дозиметристи заміряли, прилад зашкалив. Про це знали всі.
Переглядом Щербина залишився незадоволений. Він сказав: «Кричите, погрожуєте... Ви ще показали б, як озлоблені прип’ятці викидали з верхніх поверхів на асфальт телевізори, холодильники, піаніно... Людей прийшли рятувати, а вони так дякували»...
Що ви скажете з цього приводу?
— Видно, хтось сильно оббрехав наших енергетиків перед Щербиною. Організованішої і відповідальнішої евакуації міста з майже 50-тисячним населенням історія не знає. По радіо, через міліцію, працівників жеків прип’ятцям сказали: взяти з собою документи і на два—три дні їжі.
— Чому на два—три дні, адже знали, що на більше, а може, й назавжди?
— Щоб не було паніки. Перед кадебістами, зокрема, таке завдання і стояло: запобігти паніці, припинити неправдиві чутки. До кожного під’їзду подавали автобус, без шуму, без крику, організовано мешканці залишали домівки. Як тільки остання людина виходила з під’їзду, міліція опечатувала його двері. Жодного випадку мародерства не було. Пізніше, правда, це ганебне явище виявилося... Не знаю, хто міг Щербині наговорити те, чого не було.
— Однак попри роздратування Щербини перегляд закінчився несподівано результативно. Обговорити знятий матеріал голова запропонував за обідом. Їдальня була облаштована в підвалі Чорнобильського райкому партії, де розташувалася й сама урядова комісія.
— Я знаю цей підвал.
— За обідом зібралося з півтора десятка людей, які брали участь у перегляді: фахівці, військові, ваші колеги. Серед них — права рука Щербини академік Валерій Легасов. Його й призначив Щербина консультантом на завершальному етапі зйомок. Одного разу сталася така халепа. До четвертого блока академік взявся підкинути групу на власному бронетранспортері. На КПП Легасов пред’явив посвідчення члена урядової комісії, і бронетранспортер пропустили без затримки. На місці ми почали знімати, а Легасов групу залишив. Через деякий час прийшов посланець і сказав: академік звелів повертатися без нього. Бронетранспортер доїхав тільки до першого КПП. Почалася справжня паніка: як потрапила на об’єкт знімальна група? (дозвіл треба було оформляти кожного разу окремо, його у нас не було). Почали з’ясовувати. Водій бронетранспортера — «партизан», так називали військовиків, мобілізованих нібито на перепідготовку, а насправді на ліквідацію аварії — молодий парубок з Вінниччини скинув гімнастерку і зі словами «пропало літо» розтягнувся на броні загоряти, декламуючи:
«На горі стоїть реактор,
Під горою оре трактор.
Ізотопи, як собаки,
А Івану все до ср...»
Тільки через годину виручити групу з полону приїхав міліцейський «бобик». Багато, мабуть, людей постраждало через необізнаність або ось таку браваду?
— Чимало. Більшість тих, хто нахапався, могли б уникнути цього, коли знали б, що треба робити, а чого робити не можна. Якби людей, яких послали у Чорнобиль, елементарно інструктували, потерпілих було б менше. А були й зайві жертви.
Прип’ять мешканці залишили 27 квітня. Уже в місті — ні душі, воно оточене військами, а ми на посту. Нема наказу. Раз за разом об’їжджаємо, обстежуємо порожні квартали. 29 квітня останніми залишаємо Прип’ять і передислоковуємося в Чорнобиль. Хлопці падають з ніг. А 5 травня ми вже — пацієнти 6-ї клініки в Москві, куди перед нами доставили героїчних пожежників.
— Режисер Володимир Шевченко не дожив до дня, коли фільм «Чорнобиль: хроніка важких тижнів» вийшов на широкий екран. Він помер від раку легенів у березні 1987 року. Через кілька місяців повісився академік Валерій Легасов. Що спонукало його до цього?
— Ця таємниця пішла разом з ним. Легасов перший вказав на причини аварії. Я його думку поділяю, але багато людей з великими іменами — учені й чиновники — з висновками академіка були не згодні.
Реактори такого типу було задумано для інших цілей, а потім їх удосконалили для вироблення електроенергії.
А сталося елементарне недотримання регламенту. Однією людиною. Я не великий спеціаліст, але такого висновку дійшла й урядова комісія. На початку дванадцятої години спрацювала система аварійного захисту. У таких випадках атомники кажуть: блок упав у йодну яму, тобто отруївся парами йоду, що уповільнює реакцію. За регламентом необхідно реактор продути і запустити через 48 годин. А його запустили через годину. Такі ситуації типові, вони траплялися на всіх блоках і станціях — аварій не було... А тут...
— Як нагородила вас Батьківщина?
— Я не одержав догани. Всі у держбезпеці були покарані: від голови до нижніх чинів. За недогляд. А мене обминули...
— Чому?
— Бо ще в лютому я інформував керівництво: на четвертому блоці відбуваються якісь негаразди. Блок почав працювати на різних режимах, а це неприпустимо. Ніби накаркав...
— У Прип’ять не тягне?
— Ні, період розпаду стронцію 90 років... А є ще й інші ізотопи. Тільки жаль бере. Було молоде, щасливе місто. Останній раз відвідав його нещодавно. Зайшли з дружиною Ларисою Іванівною — вона працювала хіміком відділу зовнішньої дозиметрії — у квартиру на третьому поверсі. Все розтягли до останнього гвинтика. А піаніно стоїть. Важке. Щоб винести, треба команду. Відкрив кришку, торкнувся клавішів... Сумно...
Закінчення. Початок у № 80 за 25 квітня.
