Через бідність і безробіття скорочується чисельність населення, руйнуються сім’ї, зростають злочинність і дитяча безпритульність.
Загальноприйнятим показником гострої бідності у світі є один долар на добу реального доходу на душу населення. В Україні нині прожитковий мінімум (ПМ) дуже низький — 342 грн. Та 85 відсотків населення не має й цього. Ті, хто працюють, часто-густо отримують зарплату на рівні мінімальної (у 2002 році це було 165, у 2003-му — 185 грн.), що також удвічі менше від ПМ. Значна кількість працюючих внаслідок державного недофінансування отримує частину мінімальної зарплати або зовсім не отримує її кілька місяців. Наприклад, я — висококваліфікований спеціаліст із великим стажем роботи і відповідальний виконавець кількох програм з енергозбереження. Не отримую зарплату вже 18 місяців через припинення в серпні 2002 року урядом фінансування державних програм з енергозбереження.
Найбільша пенсія в Україні становить 141 грн. 90 копійок, але значна частина пенсіонерів отримує 80—100 грн. на місяць. Після сплати комунальних послуг навіть з найбіднішої пенсії залишається не більш як 2,65 грн. на добу. У Києві це вартість літрового пакета кефіру. А за що купувати ліки, одяг, як їздити у транспорті? Тому й маємо високий рівень захворюваності та недовгу тривалість життя.
Статистика жахає: в 2001-му вмерло 660 тисяч, виїхало за кордон 140 тис. громадян України. Чисельність населення за роки незалежності скоротилася з 52 до 47,8 млн. осіб. Демографи прогнозують, що 2026 року залишиться 40 млн. Незалежні експерти малюють ще песимістичнішу картину: 2020-го залишиться 36 млн. українців. Немає війн, масових епідемій та глобальних природних катаклізмів, але цифри свідчать про національну катастрофу.
Треба перейти до нової структури розподілу влади (нинішня стала гальмом розвитку країни). А ще — звільнити від жорсткого психологічного тиску та усвідомлення безперспективності існування, що опанували українцями.
Вадим ДМИТРІЄВ, кандидат технічних наук.
Київ.
