Коні не винні

Того фатального дня дядько Андрій пішов з дому, навіть не поснідавши. Згорьована дружина покійного Ганна Іванівна розповідає, що чоловік завжди вставав з півнями — на фермі день рано починається, — але з дому не виходив, поки що-небудь не перехопить, а тут... «Та ви спитайте в селі, чи хоч раз таке було, щоб він спізнився до коней!» — витирає сльози схвильована жінка.

З роботи Микитович зазвичай повертався пізно, «не раніше, як зірки у вікна заглядали». А це нема ніч, нема день, другий, третій. Серце Ганни Іванівни відчуло біду вже першої ночі: її Андрій міг не прийти додому лише в одному разі. Але вона гнала від себе лихі думки. Натомість підняла всіх на ноги: сина Василя, дочку Юлію, зятя, невістку. Шукали, як мовиться, по всіх усюдах: обстежили яруги, лісосмуги, заплави річки Русави, ходили до лісу, та все марно. На мертве тіло, що висіло на мотузці на занедбаному тваринницькому комплексі, випадково натрапили двоє односельців.

Є щось символічне в тому, що саме серед цієї руїни — вибитих вікон, знятих дверей, неприбраного гною — обірвалося життя доведеного до відчаю і безвиході селянина. Жорстока форма протесту, скаже дехто. Ті, хто знав «золотої душі людину» дядька Кушніра, не засуджують його в цьому, бо переконані: він усе життя жив по совісті і в останню мить зробив так, як підказувало йому сумління...

Відколи пам’ятають у селі Андрія Кушніра, весь час він трудився їздовим на фермі. Можливо, для декого це звучить дивно, але, кажуть односельці, без коней Кушнір не уявляв свого життя. Скільки виростив він вороних! Якими рисаками радував господарство на різних виставках!

Анатолій Чепурний, який 25 років керував колишнім колгоспом, пригадав випадок, який вразив його до глибини душі, тому й запам’ятався назавжди. У ті часи кращих трудівників нагороджували інколи живими «призами»: дояркам давали теля, свинаркам — порося. Одного разу Кушніру запропонували вибрати для себе найкраще лоша. А він натомість підійшов до голови поцікавитися, чи ще хтось, крім нього, поведе додому лошатко. Чепурний відповів: «Ні, ви один». Микитович зробив паузу і так делікатно, щоб не образити керівника: «Що про мене подумають інші їздові, вони теж стараються. Даруйте, але це буде нескромно з мого боку». Так і не отримав свою винагороду, хоча заслужив її чесно.

— Микитович був, як би це точніше сказати, — згадує один із сусідів Кушніра, — не таким, як усі. Чому? Бо нікому ні в чому не відмовляв: город виорати чи до млина відвезти, дров з лісу доставити — все це робив безвідмовно. Щоправда, за однієї умови — тільки тоді, як упорається на фермі. Вам кожен скаже: він чи не єдиний із їздових, хто спиртного на запах не переносив.

Не відаємо, у день весілля сина Василя Андрій Микитович перепустив чарку чи ні, однак достеменно знаємо з розповідей сільчан: святкове застілля не завадило йому навідатися до конюшні. Він непомітно вийшов з-за столу, в будинку переодягнувся у робочий одяг. Однак прослизнути непоміченим за ворота не вдалося: на подвір’ї витанцьовували гості. Молодята за це на нього нітрохи не образилися. І гості не здивувалися. Бо знали: настав час годувати й поїти коней. Цього Микитович не доручав нікому: його коні не їли й не пили з чужих рук.

Цей сумлінний чоловік, який, попри все, продовжував жити за законами совісті й честі, залюбки виконував би свою роботу доти, доки міг би тримати віжки. На жаль, його реформоване господарство — ТОВ «Русавське» не змогло знайти своєї колії і заскрипіло, як незмащений віз. Не зумівши впоратися з боргами — їх сума сягнула 2,5 мільйона гривень, серед яких 300 тисяч гривень — невиплачена платня трудівникам, — керівник ТОВ залишив крісло. Сталося це у жовтні минулого року. Відтоді керівні віжки перейшли до рук ради засновників.

Розрахуватися з селянами нове керівництво вирішило, реалізувавши їм худобу. Кушнір зрадів, що зможе придбати у такий спосіб улюблених коней. Зарплати йому винні майже п’ять тисяч гривень, розмірковував чоловік, а ще на руках майновий сертифікат на 7230 гривень, отож наявної суми для цього вистачить сповна. Микитович настільки був упевнений — йому не відмовлять, що став залишати коней на ніч на власному подвір’ї: раптом якийсь спритник захоче перехопити його вороних...

У бухгалтерії його немов батогом шмаганули: «Ваші коні, діду, маємо передати за борги у сусідню Марківку, тому ведіть їх назад...». Микитович до дітей: «Допоможіть, поїдьте в район, скажіть там, що вони у мене серце виривають...». Донька просила одного з начальників: «Таку людину, яка любить коней більше, ніж нас, своїх дітей, ви не знайдете ніде, зважте на його прохання, він же все життя з кіньми, навіть розмовляє з ними, як з людьми».

Із думкою дітей Кушніра погоджувалися, але тільки на словах. Ті, від кого залежало вирішення питання, на ділі й пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Настав день, коли на подвір’я до Микитовича прийшли забирати коней. Прийшли з міліцією. Дід був дисциплінований. Мовчки виконав усе, що було сказано. Після цього життя для нього втратило сенс...

Думка народного депутата України, колишнього керівника сільськогосподарської корпорації «Липівка», землі якої межують з господарством, де сталася трагедія, Миколи Мельника:

— Я добре знаю про те, що сталося з чесною працелюбною людиною Андрієм Кушніром, бо й сам намагався зарадити у цій не такій уже складній справі. У моєму селі Липівці працює син покійного — Василь. Він і звернувся по допомогу до мене як до народного депутата. Добре знаючи психологію селянина, порадив не віддавати коней у господарство, бо вони навіть разом з возом і упряжжю коштують не більш як дві-три тисячі гривень, тобто приблизно половину того, що винні Кушніру. Сподівався, що разом з місцевою владою зарадимо ветерану. Та коли зателефонував голові Томашпільської районної держадміністрації Миколі Яровому, у відповідь почув таке: «Коней забирають за борги, господарство збанкрутіло, а втручатися у цей процес я не маю права — законом заборонено».

Свого часу сільськогосподарська корпорація «Липівка» по-сусідськи пропонувала, так би мовити, взяти на буксир ТОВ «Русавське», точніше кажучи, орендувати їхні землі. Можливо, ми не так солодко обіцяли, як інші, але громада тоді віддала перевагу заїжджому рятівнику. На жаль, селяни Великої Русави тоді не зуміли відрізнити зерно від полови і тепер, як то кажуть, мають те, що мають.

Я переконаний: трагедія сім’ї Кушнірів — це результат непродуманих реформ на селі. Адже, погодьтеся, непоправного не сталося б, якби русавське господарство, де працював покійний чоловік, не збанкрутувало. Їздовий і надалі виконував би свою роботу: більшого від життя він і не вимагав. За великим рахунком, це трагедія селян усієї нашої держави, бо ніхто конкретно не несе відповідальності за руйнацію села і доль людей. Скільки таких русав — великих і малих — опинилися нині у боргових ямах. Падаючи туди, вони калічать і без того нелегке життя селян.

У нашому конкретному випадку, хоч як влада переконує, що діяла згідно із законом, але ніде правди діти: лукавлять владці! Бо не згадують при цьому, що існують ще закони совісті. Покійний їздовий, проста, щира, порядна людина, яка нікому на цій землі не зробила зла, розумів це набагато краще від них. Більше того, він жив за законами совісті. Нехай земля йому буде пухом...

Вінницька область.