У передмісті Луцька по вулиці Теремнівській сталося лихо: в жовтні 2002 року буревій повалив дерево. Падаючи, воно пошкодило дах старої дерев’яної хати, в якій проживають колишні політичні репресовані сестри Неділько — Лідія Сильвестрівна (1922 року народження) та Любов Сильвестрівна (1925 року народження). Обидві старенькі й немічні. Старша сестра останні 13 років прикута до ліжка. Її доглядає молодша, теж дуже хвора.
Здавалося б, це чудова нагода для обранців народу допомогти людям — полагодити дах і комин хати, де проживають люди, які виборювали незалежність. Та от біда: Теремнівська вулиця, що фактично є околицею Луцька, формально належить до Липинської сільради. І через тих кількасот спірних метрів територіальної приналежності ніхто не хоче брати собі на шию «чужий» клопіт.
Я — лучанин. І в грудні 2002 року звернувся з листом до обраного від нашого міста народного депутата України Володимира Бондара з проханням допомогти колишнім репресованим. Зовсім необов’язково лізти на хату чи пиляти дерево. Достатньо лише підняти трубку телефону й попросити своїх соратників: «Розберіться, хлопці!»
Але не так сталося, як гадалося. Перед виборами всі клялися, що допомагатимуть нам «і словом, і ділом». Та, з’ясувалося, що слова доброго, діла справжнього годі чекати.
Місяць минув, і напередодні Різдва Христового відповів мені народний депутат, що хата паралізованої жінки не належить до луцького житлово-комунального господарства (іншими словами — не його це парафія). Що йому жаль, але «по суті вашої заяви ні комітет, ні парламент у цілому не має встановлених законом засобів дійового реагування на ваше звернення...»
Дав, щоправда, народний обранець цінну пораду: «Ремонт даної будівлі повинен бути проведений її власниками гр. Неділько Лідією Сильвестрівною (вона паралізована) та Любов’ю Сильвестрівною (тяжкохвора 78-річна жінка, що ледве пересувається), або ж доброю чуйною людиною, якій соромно за життя цих людей, за державу, яка дала громадянам право приватної власності, за владу, яка допомагає відписками, наприклад Вами, Володимире Назаровичу. Щиро сподіваюся на позитивне розв’язання даної проблеми».
Мені вже виповнилося 77 років, я учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, ветеран праці. Теж хворію. Тому, на жаль, ніяк не можу за порадою Володимира Бондара сам полізти на дах і залатати діри, щоб хата не завалилася і не стала могилою для цих жінок.
Боляче було читати в листі народного депутата, що він просить сприймати свою відповідь «не як чергову відписку, а як принципову позицію народного депутата України, який склав присягу додержуватись Конституції та законів України».
Шановна редакціє, прошу надрукувати мого листа. Може, влада посоромиться за свою бездіяльність та допоможе немічним жінкам привести хату в належний стан?
Бо й Українська держава, і можливість для нардепів мати «принципову позицію» — то все наслідок життя і страждань тисяч і тисяч патріотів, таких, як сестри Неділько.
 
Луцьк.