Усі давно знають, що наш народ винахідливий і кмітливий не лише в побуті, а й у будь-якій галузі та науці.
Міркуйте самі. Минулої зими на одній з київських вулиць я з цікавістю спостерігала, як двірник чистив сніг на тротуарі. Раніше мені ніколи не доводилося бачити таку лопату, як та, котрою він працював. До широкого шматка фанери прибито по краях два держаки, а до них приєднано ще один — упоперек. Така лопата, мабуть, утричі легша від залізної, і людині не потрібно її піднімати. Вона просто впирається у поперечину і зсовує купу снігу...
Життя наше таке, що примушує бути винахідливим. Не те, що в американців. У них відразу викликають по телефону фахівця, а якщо сам щось поремонтував, то фахівець пред’явить йому претензію, мовляв, роботи позбавляють. Але спостерігаючи за тим, як швидко прибирається сніг такою лопатою, я згадала, як понад десять років тому ми влаштовували на мешкання туристів із США, які приїхали ознайомитися з нашим сільським господарством. Хоч би де зупинялися — чогось бракувало: або весь час текла вода з несправного крана, або у справних її зовсім не було. З подивом вони дивилися на туалет без дверей у селі. Нарешті їх влаштували в одному з одеських пансіонатів. Тепер, мовляв, відпочинуть. Окрема кімната з видом на море, балкон, душ, гаряча й холодна вода, туалет, впритул до ліжок холодильник гуде, як реактивний літак. Та Бог з ним, із холодильником, його можна вимкнути. Головне —є санвузол.
Наступного дня їду подивитися, як мої американці влаштувалися. Кажуть — о’кей! Я хотіла помити руки з дороги, пригостити виноградом. Та гість прожогом кинувся до санвузла. Я лише згодом зрозуміла, у чім річ. З’ясувалося, не працював змивний бачок. Гість покопирсався у ньому всередині, поставив на місце кришку і сказав: «Тепер заходь, усе о’кей». Бачите, за лічені дні ми й американців навчили кумекати самостійно. Годі й казати.
У наших мужиків голови працюють день і ніч. Це я собі розмірковую в поїзді, повертаючись із Києва. Поряд зі мною розмістилося двоє селян. Один другого питає:
— Ти воза купив?
— Ні, замовив.
— А колеса?
— Від комбайна причеплю.
Чи мені здалося? Сідаю ближче, розпитую про «винахід». «Та нічого особливого, — кажуть хлопці. — Беремо колесо від комбайна, усе всередині випилюємо, вставляємо диск від мотоцикла, а далі все просто: вісь, підшипники — і віз на «ногах». Я слухала винахідників, і душа ціпеніла. Якщо всі селяни захочуть мати такі вози, скільки ж комбайнів тоді треба розібрати? Хіба американець здатен так мислити у своїй ситій країні?
А в нас, мабуть, тому й реформу поспішили на селі організувати. Щоб не встигли поіржавіти недоламані комбайни й колеса. А то, чого доброго, селянину довелося б траки від тракторів тягнути. От скажіть тепер, чи знаємо ми ціну своєму потенціалу й інтелекту? Ні. Її знають тільки американці, тому й збільшили число віз для нашого талановитого українського народу.
Одеса.
