Буряківництво вироджується. Ось, якщо коротко, лейтмотив наради в Інституті цукрової промисловості, де обговорювали, зокрема, проблеми майбутньої посівної на «солодких гектарах». Коренеплоди восени будуть, схоже, в дефіциті, й керівникам переробних підприємств доведеться неабияк «попрацювати ліктями», щоб забезпечити свої потужності стратегічною сировиною.  Хоча в планах Міністерства агрополітики значиться оптимістичний показник — коренеплоди в господарствах посіють на 924 тисячах гектарів, за словами директора Інституту цукрових буряків Миколи Роїка, буде досить проблематично здолати таку площу нинішнього року.

Такий безрадісний вердикт спричинено реаліями сьогодення: солодку культуру землеробами віднесено до розряду збиткових, в агроформуваннях їй відводять дедалі менші площі. Приміром, у ще недавно «цукровій» Хмельницькій області, за прогнозами, аграрії віддають під корінці лише 56 тисяч гектарів. Не густо, з огляду на те, що ще недавно було й 150 тисяч га. «Відмовників» можна зрозуміти. Вирощувати, збирати, вкласти стільки праці, відвезти на завод, а цукристості в коренеплодах — як кіт наплакав... У результаті багато господарств закінчили сезон у мінусах. На селі навіть побутує жарт з цього приводу: не сій буряк, не будеш винен. На думку багатьох фахівців, які зібралися того дня, в такому господарюванні з самого початку помилковий сам підхід. Адже навіть у святая святих — міністерстві — як повелося: «дайош розширення площ, урожайність, вал!». Але мало хто веде боротьбу за цукристість. Але ж бо можна було, посіявши вдвічі менше, взяти — звісно, за дотримання всіх технологій — удвічі більше. Є, звичайно, факти, коли переробні підприємства штучно знижують показник цукристості привезеного аграріями на завод буряку. Тільки, на думку заступника начальника департаменту ринків збуту продукції рослинництва та розвитку насінництва МінАП Петра Пасічника, сільгоспвиробники програють дедалі більше через недовнесення добрив, засобів захисту рослин від шкідників і хвороб. Тому й втрачають цукор коренеплоди. Але для проведення таких заходів потрібні значні кошти. Чого не скажеш про проблему засівання аграріями гектарів недоброякісним або фальсифікованим насінням. Такого добра, за оцінками фахівців, торік заклали на 30—35 відсотках «солодких плантацій». Аграрії «купуються» на фальшивку, бо цей посівний матеріал іде за втратними, порівняно з якісно підготовленим до посіву в заводських умовах насінням, цінами. Правити їх продавці можуть, оскільки в створення такого посівного матеріалу вкладено значно менше ресурсів, передусім у базисне насіння (еліту) і технологію його вирощування. За словами керівника одного з господарств, нині для «ділків-насіннєзнавців» гаряча пора, мало не додому їдуть — тільки візьми! Посилює проблему той факт, що посівний матеріал — товар специфічний. Якість його сільгоспвиробник може визначити хіба що зібравши врожай цукрового буряку.
Утім, навряд чи в тому, що на полях масово проростає фальсифікат, слід винити тільки аграріїв. Ще кілька років тому держава тримала монополію на виробництво посівного матеріалу, зокрема — цукрового буряку. Чотири спеціалізовані підприємства (Буринський, Вінницький, Лебединський, Тростянецький заводи) виробляли насіння високих репродукцій, якого вистачало і для внутрішніх потреб України, і на експорт до інших колишніх республік Радянського Союзу та європейських країн. Згодом народжений ринковою економікою тіньовий ринок знецінив високоякісний посівний сортовий матеріал, конкуренцію якому склало низькопробне насіння. І геть доконали заводи розпорядження Кабінету Міністрів видавати насіння без оплати. Хронічні нерозрахунки привели підприємства до банкрутства. Заводів і заводиків, які готують посівний матеріал — із тих, що офіційно мають сертифікати, тепер 14. Фахівці стверджують: вистачило б і двох. Отримали атестати на вирощування буряку на насіння і 300 сільгосппідприємств, хоча з цим упоралися б 50—60 агроформувань. Деякі з цих заводиків і господарств те  й роблять, що продукують низької якості або сумнівного походження посівний матеріал. Таким головне — «усучити» кому-небудь свою продукцію. Не має значення, що з цього буряку буде вироблено смішну кількість цукру — ніхто не понесе покарання. Цього року знайдеться один покупець, наступного на дешевизну купиться інший... І справді якісних гібридів у країні достатньо. Але таке насіння в селян має незначний попит. У нашому агровиробництві на перший план, на жаль, виходить дешевизна.
Далеко по приклади оббирання аграріїв ходити не довелося. Вони пролунали тут-таки, на нараді. Так, компанія «Альфа-Крим» торік посіяла на півострові 1550 гектарів безвисадкових насінників начебто вітчизняних сортів. Але зроблено це було, хоч як дивно, без придбання еліти. Деякі заводи в гонитві за наживою  свідомо купують у господарствах фальшивку, вирощену за підробленими, відтиражованими на ксероксі, сертифікатами. Чимало «лівого» насіння було виявлено нібито вирощеного у Ренійському районі Одеської області із начебто решток еліти три—п’ятирічної давності. Нерідко трапляється, коли в господарствах вирощують по 8—10 тонн насіння, а на новоявлені заводи під маркою цих господарств надходять сотні тонн. Важко від такого матеріалу чекати високої цукристості. Щоб не обпектися, фахівці радять аграріям купувати насіння тільки на традиційних спеціалізованих насіннєвих заводах з повним комплектом технологічного обладнання (Буринському, Вінницькому, Лебединському, а також у створеному на базі Тростянецького насіннєвого заводу ЗАТ «Ворскла»), де гарантовано походження та якість посівного матеріалу.
На законодавчому рівні селяни захищені від підробок. Торік прийнято Закон «Про насіння та садивний матеріал». Він передбачає чимало прогресивного. Приміром, державне регулювання галузі насінництва, державну підтримку, науковий підхід, порядок створення державного фонду посівного матеріалу, ліцензування, оптову торгівлю. Біда в тім, що відбувається все це здебільшого на папері. В реальному житті закон не діє. Хоча підраховано: наведення порядку в насінництві, скорочення тіньового обороту посівного матеріалу дадуть змогу додатково отримувати в  бюджет понад 100 мільйонів гривень щорік. Аналіз показує, що підвищення врожайності основних сільгоспкультур за рахунок посіву перспективними сортами та гібридами в рамках п’яти відсотків забезпечить зростання виробництва валової продукції на більш як два мільярди гривень.
У цій ситуації непогано спрацювали зарубіжні компанії. Натомість, щоб продавати український посівний матеріал за кордон, потужний потік цього «добра» хлинув до нас звідтіля. Так, у 2000 році було ввезено з Молдови 847 тонн насіння цукрового буряку, з Німеччини — 510 тонн, та ще й з істотним заниженням їх митної вартості. Іноземні фірми пропонують посівний матеріал за втратними цінами. Якщо німецька фірма КВС продає свій матеріал у Білорусі по 70 доларів за посівну одиницю, в Росії — по 80 доларів, то в нас вони часом просять 15—25. Чому так? Може, насіння умовно-кондиційне? Відповіддю на запитання на нараді серед інших думок пролунало: «Просто в Білорусі немає своїх насіннєвих заводів. Коли остаточно розвалиться і наша система, тоді ціна й підскочить».
Тільки хто від цього виграє?