Коли життя мука,евтаназія — благо

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626 рр.) легку передчасну смерть за власним бажанням невиліковно хворого назвав евтаназією. А відомий африканський кардіохірург Кристіан Бернард, котрий перший зробив пересадку серця людині, зауважив, що медицина повинна не продовжувати життя хворому, а поліпшувати його. І якщо лікарі не в змозі поліпшити життя невиліковному пацієнтові, то ми повинні дати право померти гарною, а не мученицькою смертю — звичайно, у випадку, коли хворий твердо наполягає на тому.

У 1998 році я зробив запит у Комітет Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства: чому людина не має права на власну передчасну добровільну смерть у пристойних цивілізованих умовах, якщо ця людина невиліковно хвора, прикута до ліжка, фізично і морально страждає? Або ж коли вона самотня й немічна, не має допомоги, догляду, опіки й не бажає далі жити в цьому жахливому світі?..

У відповіді, яку одержав на запит, ішлося про те, що в країні немає передумов, за яких евтаназійна смерть може бути припустимою й узаконеною. Зокрема, немає належного рівня добробуту й відродження духовності населення, за яких стануть неможливими випадки примусової евтаназії, використання її в корисливих цілях.

Так, я згоден, що життєвий рівень переважної більшості населення нової України вкрай незадовільний. Розваливши стару країну, перефарбовані лідери почали будувати нове світле майбутнє. Тільки у дві черги. Перша — для керівної еліти та бізнесменів. Як гриби після теплого дощу, почали рости фешенебельні маєтки. А в закордонних банках — валютні вклади наших співвітчизників. І все це на тлі злиденного існування переважної більшості населення. А друга черга, побудова світлого майбутнього для пересічних громадян, просувається надто повільно. Прогрес хіба що у вимиранні людей. Що це, як не завуальований геноцид чи глобальна примусова евтаназія?!

Київ.