Пишу вам цього листа з надією, що хоч колись ставлення до старих зміниться.
Смерть невблаганна, вона не обирає, у будні прийти чи у свято. 10 січня цього року зупинилося серце мого батька Івана Андрійовича Тумака — ветерана Великої Вітчизняної війни, інваліда І групи (1915 року народження). Він чесно прожив своє життя, воював з фінами, а потім з фашистською Німеччиною. Пережив голодомор, відбудовував зруйнований колгосп і пропрацював у ньому 45 років (десять — з них бригадиром будівельників). Але, з’ясувалося, не заслужив навіть, того, щоб його нормально поховали. Ви думаєте, що хоч хтось із місцевих керівників колишнього колгоспу чи теперішньої сільської ради був на похороні? Помиляєтесь! Навіть труну довелося робити зі своїх дощок, не те що наймати підводу, щоб привезти покійника на кладовище.
У колишньому колгоспі вже розтягли все, що могли. То де тим дошкам чи автотранспорту узятися? Дорогу до кладовища — один кілометр — так замело, що тільки вертольотом можна було дістатися. Своїми силами ми розчистили її. Везли небіжчика на санях дві колгоспні клячі. Навіть батюшка не приїхав до церкви, бо потрібно було послати за ним автотранспорт у сусіднє село Любомирку.
З високих трибун дуже добре, «зі сльозами на очах», говорять про померлих ветеранів війни. А на живих — плюють.
Багато можна писати про те, як живуть люди в селах, на хуторах, як розкрадають останнє та здають на металобрухт. Страшно бачити це на власні очі. Навіть у війну фашисти не так зруйнували село, як воно зруйноване тепер.
М. ТУМАК,учитель-пенсіонер, ветеран праці.
Стратіївка
Чечельницького району
Вінницької області.
