Пане Президенте! Ми з вами ровесники. Так само, як і ви, я не знаю свого батька: він загинув, захищаючи Батьківщину. Виросла в селі, тому знаю голод, холод і роботу з малих літ. Училась добре, закінчила з відзнакою інститут і після закінчення його аж до виходу на пенсію 29 років працювала на комбінаті «Запоріжсталь». Мала пристойну зарплату. Там 33 роки працював і мій чоловік. А потім династію продовжив і син-інженер.
Жили, як більшість радянських сімей: не розкошували, але й на долю не нарікали. Цінували кожну копійку. А 1988 року взяли десять соток під дачу, де вирощуємо все необхідне. Тож коли в 1996 році я вийшла на пенсію, ми мали деякі заощадження про чорний день.
А щоб мати якийсь прибуток і не чекати милості від рідної держави, понесла свої кревні в наш український банк «Слов’янський». Це було у грудні 1999 року. А за рік банк ліквідували, залишивши вкладників без коштів, сну та позбавивши віри в державу. Більш як два роки вкладники банку «Слов’янський» б’ються, як риба об лід, вимагаючи повернення своїх вкладів.
Запоріжжя.
