Нещодавно під головуванням віце-прем’єр-міністра України Івана Кириленка, а за сумісництвом і голови Міжвідомчої комісії з питань координації міжгалузевих відносин на ринку продукції тваринного походження, відбулося виїзне засідання згаданої комісії. На порядку денному було одне питання: «Про ситуацію на ринку м’яса та розробку і здійснення заходів, спрямованих на захист вітчизняного виробника та недопущення недобросовісної конкуренції на цьому ринку».
Окрім членів самої Міжвідомчої комісії, до участі в розмові було запрошено народних депутатів, представників центральних та місцевих органів виконавчої влади, керівників сільськогосподарських підприємств—виробників м’яса птиці. Але головна роль у цій розмові за сценарієм, розробленим у Міністерстві аграрної політики, відводилася керівникам м’ясопереробних підприємств та керівникам органів управління спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку — здебільшого донецьким і кільком волинським. Все, по суті, зводилося до одного: донецьких, а заодно і волинських, «по-доброму» просили відмовитися від заморської курятини, бо, мовляв, з 1 квітня (це не жарт) і свою не буде куди дівати.
Оскільки офіційно засідання було виїзним, то, справді, основна розмова відбулася в автобусі, під час руху за маршрутом Київ—Черкаси. У замкненому просторі комфортабельного «Мерседеса» на відрізку часу в двісті кілометрів йшлося про проблеми... глобалізації. Абракадабра? Зовсім ні.
Моя хата не скраю
Хоч б куди був спрямований наш зовнішньополітичний вектор — в Європу чи Азію, Росію чи США, навіть якби він, як дзига, крутився довкола євразійської вісі чи завмер на позначці «моя хата скраю», нас не обминуть процеси глобалізації, які нині правлять бал. Хочемо ми цього чи ні, але все одно ми інтегровані у світову економічну систему. Систему господарських відносин.
Як і годиться, у цій системі кожній країні відведено своє місце. Знай цвіркун свій припічок. Якщо абстрагуватися і порівняти світ з великим будинком, то кожній країні надано певне приміщення. Одні країни уособлюють собою вітальню, робочий кабінет, спальню, ванну, кухню, комору, насамкінець, інші — відхоже місце.
Наші сусіди на заході — Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща — аграрні держави. Вони на порозі Євросоюзу й отримують від цієї організації колосальні за нашими вимірами дотації для своїх аграріїв. Польща, приміром, — 2 мільярди євро. Це більш як 11 мільярдів гривень. Для порівняння: у нашому бюджеті на дотації українському селу передбачено 41 мільйон гривень. Чи порівнянні ці цифри? І яка буде цінова політика після залучення однієї і другої суми?
Три роки західні сусіди штурмували штаб-квартиру ЄС. І свого домоглися. Але якщо раніше для старих членів співдружності дотації аграріям виділяли на розширення площ, поголів’я, згодом — на виробництво, то нині для новачків — на товарну продукцію: дотацію отримаєте, як зумієте продати товар. І тоді новачки ЄС, у минулому члени РЕВ, кинулися у бік колишньої своєї штаб-квартири. Хвалити Бога, як брати Білокам’яну, як «вирішувати» питання у Москві вони ще не забули...
Авторська ремарка
Під час вирощування м’яса птиці, приміром, у США, застосовують спеціальні антибіотики, які стимулюють приріст. Залишкова кількість цих антибіотиків зумовлює у людей алергію, диcбактеріоз. Далі, під час обробки м’яса за тією самою американською технологією використовують хлор, який може спричинити безліч захворювань.
Сьогодні Росія завозить харчових продуктів на 30 мільярдів доларів з перспективою щорічного приросту. М’ясо фактично ввозять за безцінь, бо дотації перекривають затрати. Дико, але у Росії дехто подейкує, а чи варто відтак розвивати своє сільське господарство? Мовляв, можна обійтися аграрним сектором лише довкола великих міст...
Як господарювати у своєму домі, то справа росіян, де питома вага сільського господарства у ВНП становить 2 відсотки. А у нас же цей показник на порядок вищий — 20 відсотків. Ми велика аграрна держава. У нас на селі живе майже 18 мільйонів наших співвітчизників, з них близько 11 мільйонів безпосередньо задіяно в сільськогосподарському виробництві. Йти шляхом Росії, прирікаючи їх на безробіття, ми не можемо. Підходи мають бути іншими.
До речі, із цих 30 мільярдів доларів на долю України припадає 640 мільйонів. Це — мізер. Трохи більш як 2 відсотки. Але на тлі 98 відсотків майже дармових харчових продуктів, Росії стало не вигідно завозити навіть таку мізерну кількість товарів з України. Немає навару. Бо туди ми веземо продукцію за ціною, яка перекриває їх собівартість. Аякже інакше. І росіяни зробили вибір: нічого, що м’ясо з антибіотиками, нічого, що з гормонами, головне, що — дешеве. Можна добре зіграти на зовнішніх і внутрішніх цінах. З 1 квітня цього року перед українською сільгосппродукцією росіяни закривають шлагбаум. Ми втрачаємо ринок, де колись, за радянських часів, домінували. Ось вона — глобалізація. Коментарі зайві.
На ринку м’яса будуть зміни
Мінагрополітики б’є на сполох ще й з іншого приводу. Корінь зла, на думку вітчизняних виробників м’яса птиці та урядовців, криється також у спеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку, які, як гриби після дощу, виросли на теренах держави. Сьогодні в Україні створено 11 спеціальних економічних зон і 9 територій пріоритетного розвитку. Мова не про те, доцільно їх було створювати чи ні. І у противників, і у захисників СЕЗ і ТПР є вдосталь аргументів на свою користь. Відштовхуватимемося від реалій сьогодення. А вони не на користь державного підходу до розв`язання проблем в АПК.
Надмірні пільги на цих територіях дають змогу м’ясопереробникам завозити сировину із-за кордону за смішними цінами — 40—50 центів за кілограм. Це та сама дотована продукція, яку завозять і у Росію. Ціни на ковбасні та інші вироби з такої сировини, звичайно, демпінгові. Підтримуємо західного фермера, а свого виробника топимо. Було смішно і водночас сумно чути, як один із представників м’ясопереробних компаній із СЕЗ вихвалявся: у складі нашої ковбаси 30—40 відсотків української сировини. І уточнив — крохмаль, сухе молоко, крупа манна, цукор, оболонка, етикетка. Отакої... Дожилися...
Авторська ремарка
Виступаючи на засіданні, представник служби захисту прав споживача навів цікаві факти. Як з`ясувалося, завозити м’ясо механічної обвалки курей у нас заборонено. Але тільки за документами однієї Волинської митниці у січні в Україну було завезено 135 двадцятитонних фур з цією дешевою пастоподібною сировиною. Технічні умови на продукцію у нас затверджують самі переробники. Тож гадай, чи дотримувався виробник пропорції 6 (м’ясо механічної обвалки курей) до 60 відсотків (м’ясо курки) під час виготовлення сосисок. Але така кількість фур навіює однозначний висновок. А на етикетці вітчизняного виробника буде написано «Сосиски курячі». Хоча правдивіше було б написати «з відходів курки».
І ще одне. Прагнучи швидкої наживи, деякі спритні ділки пускають м’ясо не на глибоку переробку, як мають це робити згідно з нормативними документами, а на — переупаковку? Помастив стегенця чи тушку перцем, наклеїв «українську етикетку» — і в торгівлю. Просто і дешево. Зате з великими наваром.
Як зауважив віце-прем’єр, у нього є достатньо прикладів такої «глибокої переробки» заморської курятини у вітчизняному виконанні.
І все-таки: чому на засіданні йшлося саме про м’ясо курки у поєднанні із СЕЗ та ТПР? Частково відповідь на це дав представник митної служби. 91 відсоток імпортного м’яса і м’ясопродуктів припадає на м’ясо птиці. А 91 відсоток цього м’яса завозиться у СЕЗ. Лідирують Донецька, Волинська, Житомирська області.
Інша причина — відрадна. За останні два роки виробництво м’яса птиці у нас зросло майже вп’ятеро. З 27 тисяч тонн до 140 тисяч тонн торік. На цей рік планується 200 тисяч тонн. І цифра цілком реальна. Ціна на м’ясо бройлера також значно упала — з пікової 11,7—12,00 грн. за кілограм у липні 2001 року до 6,7—7,00 грн. нині. За рік птахофабрика встигає зібрати шість «врожаїв» бройлерів. І це м’ясо десь же треба дівати, переробляти.
Віце-прем’єр-міністр зажадав від виробників вітчизняних бройлерів і переробників із СЕЗ у замкненому просторі автобуса домовитися про співпрацю. Одні мають перейти на вітчизняну сировину, інші — поступитися в ціні. Іншого не дано. Не домовляться мирно, влада застосує інші важелі впливу. А переможе державницький підхід у розв`язанні проблеми. Однозначно. На ринку м’яса будуть зміни.
Авторська ремарка
Стратегія проникнення на наший ринок дуже проста. Демпінговими цінами знищити національного виробника, а затим продавати сировину за світовими цінами. Вічного потоку дешевого м’яса не буде. З другого боку, ми потрапляємо у страшну залежність — технологічну. Це кабала, це кінець українському селу — нашій національній гордості.
І не треба винаходити велосипеда, виставляти себе піонером. У сільськогосподарському виробництві вже є позитивні приклади, коли державницький підхід брав верх, а інвестиції й не думали «тікати» з України. Ввели ж у норму 10 відсотків власного тютюну для виробників цигарок. Відрадно, що у пиві — 60 відсотків власної сировини. І пиво українське славиться.
Все можна зробити. Потрібна лише воля і влада.
Які ланцюги кращі
Хоча переробникам із СЕЗ і ТПР, відверто кажучи, немає куди подітися, але закрити очі на їх вимоги і зауваження було б несправедливо.
Вони вважають, що в Україні все-таки не знайдеться такого обсягу сировини, який вони в змозі переробити. Немає у нас цілісного технологічного ланцюга вирощування, закупки, розділки, переробки, упаковки товару. Відтак, приміром, замість недорогих частин бройлера доведеться використовувати інші — дорогі. Це призведе до подорожчання продукції і зовсім не вплине на якість.
Авторська ремарка
Ціна реалізації м’ясної продукції, яка на сьогодні склалася в торговельній мережі, прийнятна для 25—30 відсотків населення, і то не сповна. Щоб знизити ціну, селу потрібні дотації. За підрахунками фахівців, це —7 млрд. гривень. Реально сьогодні село має 41 мільйон. Але це не лише на тваринництво. Це на все.
