Ми ще добре пам’ятаємо часи, коли початкові весняно-польових робіт передувало прийняття рішень на всіх рівнях партійних та радянських органів, затвердження заходів щодо організаційного та матеріального забезпечення цих робіт. Так починалася щорічна, як тоді писали, битва за урожай.
Нині різних рішень і заходів також не бракує. Починаючи з 1990 року Верховна Рада України прийняла десятки законів і постанов, які мають на меті сприяти реформам, що розпочалися в аграрному секторі економіки, було прийнято також низку указів Президента України, декретів, постанов, різних програм Кабінету Міністрів. Пріоритетами аграрної політики проголошено формування реального господаря — власника землі і майна, розвиток вільного підприємництва в реальному ринковому середовищі.
На жаль, досягнуто на цьому шляху ще дуже мало. І це визнають не лише противники реформ на селі, а й палкі їх прихильники. Саме до останніх належить нинішній співрозмовник нашого кореспондента народний депутат України Іван ТомиЧ — голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин, він же президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України (АФЗУ).
— Іване Федоровичу! Не буває практично жодного пленарного засідання Верховної Ради України, на якому б у тій чи іншій формі не порушувалися проблеми аграрного сектора економіки. З усіх політичних платформ лунає гостра критика ситуації на селі. Не раз висловлювалися заяви про загрозу голоду, згубність реформ, навіть про необхідність повернення до колишньої системи господарювання. Чи справді варто продовжувати реформування АПК?
— Реформи, що протягом останніх десяти років впроваджуються в сільськогосподарське виробництво, — не чиясь підступна вигадка, а вимога часу. Необхідність їх була зумовлена тим, що на початок 90-х років тодішня система господарювання на селі вже вичерпала себе і гальмувала зростання економічної ефективності та продуктивності сільськогосподарського виробництва. Щоб кардинально змінити ситуацію, потрібно було прийняти сміливе політичне рішення, задіявши ринкові механізми та нові мотиваційні стимули до праці на основі приватної власності на землю та майно. При цьому не йшлося про ліквідацію колгоспів і радгоспів як таких, а про подолання недоліків колгоспно-радгоспної системи.
Що б не казали критики реформ, шлях перетворень в АПК було обрано правильний, але до 1999 року мало місце нічим не виправдане зволікання з утіленням їх у життя. Звичайно, певні зрушення відбулися. Протягом 1992—1994 років колгоспи було реорганізовано в колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), визначено частки майна кожного члена КСП, приватизовано майже повністю підприємства харчової і переробної промисловості, здійснено багато інших заходів. Проте необґрунтовано жорстке регламентування діяльності сільгосптоваровиробників з боку держави та місцевих органів влади, неспроможність держави виконувати свої зобов’язання перед селянами, диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та багато іншого ставали важкою перешкодою на початковому етапі трансформування економіки АПК. Лише уряд Віктора Ющенка спромігся здійснити протягом 2000 року масштабні та глибокі перетворення на селі, і позитивні наслідки реформ уже помітно. Тоді вперше за роки реформ майже всі господарства перетворилися із збиткових на прибуткові.
— Але, вибачте, для переможних реляцій та благодушності зараз усе-таки дуже мало підстав...
— Це так. Узяти хоча б проблеми цінової політики. Минулого року стався буквально обвал цін на сільськогосподарську продукцію з одночасним підвищенням цін на матеріально-технічні, енергетичні та інші ресурси, необхідні для сільськогосподарського виробництва. Першою забила тривогу у зв’язку з цим іще в травні минулого року Асоціація фермерів та приватних землевласників. Проте держава не почула тоді аграріїв. Унаслідок такої цінової політики село втратило, за оцінками вчених, майже 8 мільярдів гривень.
Здавалося б, щоб забезпечити село новітньою сільгосптехнікою, держава мала б спрямувати свої ресурси на розвиток і модернізацію вітчизняної галузі сільськогосподарського машинобудування. Насправді перевагу було віддано закупівлі іноземної техніки. Наприклад, лише на придбання тисячі зернозбиральних комбайнів фірми «Джон Дір» було витрачено 206 мільйонів доларів США бюджетних коштів. У результаті зараз один трактор припадає на два фермерські господарства, зернозбиральний комбайн (найчастіше це «Нива») — майже на десять господарств, одна сівалка — на чотири, один вантажний автомобіль — на вісім господарств.
Украй незадовільною залишається бюджетна підтримка фермерів та приватних землевласників. Якщо вже бути точним, то цієї підтримки практично немає. А про яку рівність різних форм власності може йтися, коли колективним сільгосппідприємствам за 1999—2001 роки списали боргових зобов’язань на суму майже 7 мільярдів гривень і реструктуризували на суму понад 1,6 мільярда гривень, а фермерським господарствам — практично нічого?
Або кредити. У 2002 році середня ціна кредитних ресурсів по промисловості становила 19,5 відсотка, а для селян — 25,3 відсотка. Щодо довгострокового кредитування — самі балачки. Про селянські господарства й поготів годі говорити.
— Але прихильники, ентузіасти реформ сподівалися самі й гаряче переконували інших, що ринок сам по собі вирішить усі проблеми.
— По-перше, ринок в Україні — дикий. По-друге, всі держави з ринковою економікою постійно надають фінансову допомогу своїм сільгоспвиробникам. По-третє, здійснювані в Україні реформи не мають аналогів, бо йдеться практично про революційні перетворення, про зміну форми власності.
— Іване Федоровичу, якщо перед оцим клубком селянських проблем виявилася безсилою державна влада, якщо не виконуються чинні закони, укази Президента та рішення уряду з питань реформування АПК, то що може вдіяти Асоціація фермерів та приватних землевласників, яку ви очолюєте?
— Відповідно до свого статуту асоціація є незалежним самоврядним всеукраїнським об`єднанням власників фермерських і особистих господарств. Вона діє на основі Конституції та законів України. Асоціація вбачає своє головне завдання в тому, щоб сприяти організації фермерських та інших селянських господарств, що базуються на приватній власності на землю, засоби виробництва, вироблену продукцію та доходи і на вільному кооперуванні сільгосптоваровиробників між собою та підприємствами промисловості й торгівлі. З цією метою АФЗУ може вносити пропозиції до органів влади з питань земельної реформи, за можливістю брати участь у розробці проектів нових законів, підзаконних актів, проектів змін та доповнень до чинних нормативних документів, представляти та захищати законні права й інтереси фермерів, приватних землевласників та власників земельних часток (паїв) у державних і громадських організаціях, здійснювати громадський контроль за проведенням аграрної реформи в Україні.
— Очевидно, і законодавче поле з питань аграрної реформи залишає бажати кращого?
— Одним із факторів, що гальмують реформи, є те, що ми не маємо чіткої та всебічної концепції розвитку аграрного сектору економіки в принципово нових соціально-економічних умовах. Вже час розробити доктрину аграрної політики, якій має бути підпорядковане законодавство та підзаконні акти. Певна робота в цьому напрямі ведеться.
Попри всі негаразди й недоліки процес реформування сільськогосподарського виробництва стає необоротним. І нам не потрібні зараз галаслива критика та спекуляції на сільській бідності. Нам потрібне реальне відродження заможного сільського господаря на багатій землі України — як опори стабільності не тільки на селі, а й у державі.
Вів розмову Олександр Бакун.
