Низка цукрозаводів Хмельниччини опинилася перед загрозою закриття. Для селян цукровий буряк став небажаним і невигідним
Нещодавно ситуацію із буряківництвом та цукровою переробкою називали не зовсім втішною, а таких низьких показників, як торік, не знали ніколи. Якщо традиційно область переробляла понад чотири мільйони тонн буряку й засипала у комори до півмільйона тонн цукру, то минулоріч зібрали 901,3 тисячі тонн сировини і виробили 92,7 тисячі тонн цукру. Бурякові рядочки тепер стають мало не екзотикою.
Можна усе звести до традиційної причини: не вродило. Справді, природа працювала не на солодкі корені. Середня врожайність навіть недотягнула до 170 центнерів. Хоч і не найнижчий показник у державі, та казати про рентабельність і якусь вигоду для селянина не доводиться.
Висушило, вимочило дощем, уразило хворобами — все так. Але за місяць-другий знову доведеться сіяти насіння, а перспективи —гірші від минулорічних. Тієї весни засівали 74 тисячі гектарів, а нинішньої планують — 56. Рекомендації міністерства зберегти торішні площі поки що спираються на добрі наміри. Того, хто прислухається до них, можуть розчарувати посіви по весняній оранці.
Попри це, неврожай навряд чи можна назвати єдиною і головною причиною кризи. Вони значно глибші й масштабніші. Ще не так давно область активно шукала власників для своїх цукрових заводів. Думалося про те, що ось прийдуть нові господарі, вкладуть шалені гроші, і галузь почне працювати. Заводи вважалися доволі ласим шматком, бо ж цукор завжди був і потрібним, і вигідним товаром. Отож за інвесторами діло не стало. Перший рік їхньої роботи навряд чи був показовим. Придивлялися, примірялися один до одного, сподівалися на краще в майбутньому. А вже минулий рік показав, що й новим власникам не судилося уникнути банкрутства. І це при тому, що практично кожен вкладав у галузь чималі інвестиції. Начальник департаменту сільського господарства і продовольства фірми «Інтер-контакт» (вона контролює роботу трьох цукрових заводів) Олександр Мирний розповів, що за два роки роботи вони уже втратили 14 мільйонів гривень. А фірма інвестувала в сільське господарство області чи не найбільше серед інших. Директор департаменту цукру фірми «Євросервіс Україна» Валентин Щуцький теж підрахував, що в сільськогосподарську програму з вирощування буряків вони вклали 6 мільйонів гривень, і при цьому два з них також не вдалося повернути. Волочиський цукровий завод, роботу якого під час першого пуску можна було б назвати доволі вдалою, все одно зазнав збитків у півтора мільйона гривень. За незначним винятком, заводи зупинялися, простоювали, переробляли дуже мало сировини. Хмельницький цукровий пробували запустити двічі, але зміг він переробити лише 17 тисяч тонн буряків, виробивши 1,6 тисячі тонн цукру. А «врожай» Вишнівчицького становив лише 363 тонни цукру. Кам’янець-Подільський, зупинившись двічі, працював лише два тижні, а простояв 43 дні. Думали накопичити сировину, але буряк втратив свої технологічні показники — отже, мали рекордно низький вихід цукру — 6,74 відсотка.
І як виняток на цьому тлі — Теофіпольський завод, який одержав 23 тисячі тонн цукру. Але і він із 54 діб роботи 30 працював на половину потужності.
Сьогодні цукровари в один голос кажуть, що їм катастрофічно бракувало сировини. І про те, що вона була низької якості. І що селяни, забуваючи, хто навесні виділяв їм гроші під урожай, восени повезли його здавати не до своїх інвесторів, а до конкурентів...
Але то лише один бік медалі. Отой «недобросовісний» товаровиробник, котрий раптом повіз свій буряк до сусідніх областей, теж має свою рацію. Аби бути об’єктивним, варто зазначити, що до початку жовтня заводи, відповідно до договірних зобов’язань, приймали буряки незалежно від їх дегестії по 165 гривень за тонну. Але потім почали односторонньо вести свої підрахунки. Тоді обласна асоціація сільгоспвиробників запропонувала свої коефіцієнти під час розрахунків. До цього пристали аж ніяк не всі. Якщо на Теофіпольському та Ярмолинецькому заводах середня ціна за буряки становила 145—148 гривень за тонну, то на Віньковецькому — 113, а в Дунаївцях і Кам’янці-Подільському —лише по 99. Різниця відчутна. Не дивно, що господарства повезли свої буряки до конкурентів.
Павло Лохвицький, керівник приватно-орендного підприємства «Колос» із Правдівки, що в Ярмолинецькому районі, завжди був активним прихильником саме цукрового буряку. Щороку з його полів перевозили на переробку майже 10 тисяч тонн сировини. І мав господар по 1,2—1,5 тисячі тонн цукру. А торік недорахувався у своїх прибутках 430 тисяч гривень. Коли зрозумів, що «Цукровик» недоплатив йому 237 тисяч гривень, кинувся на Городоцький завод. Але й там йому недорахували 130 тисяч гривень. Спробував щастя на Старокостянтинівському — і знову був обдурений на 62 тисячі. Не дивно, що селяни повезли свою сировину із області на 14 заводів сусідніх областей. А край втратив 100 тисяч тонн такої дефіцитної сировини. Не можу сказати, чи з усіма розраховувалися чесно, але в області заборгованість товаровиробникам становить 12 мільйонів гривень. А навесні село хапатиметься за будь-які варіанти, аби надолужити цю втрату. І якщо навіть цукровий завод передасть своєму партнерові пальне, кошти, добрива під майбутній урожай, то керівник господарства просто змушений буде витратити їх не тільки на бурякове поле.
А коли зважити, що через надзвичайно низькі закупівельні ціни на зерно та м’ясо сільський товаровиробник області недоотримав торік 130 мільйонів гривень, то стане зрозумілим, що нинішня весна буде для нього вкрай важкою. Звідси — й ті мінімальні площі, котрі вдалось зорати. А чи вийде ще всі засіяти?
Уже тепер курс обирається на те, що області не потрібно стільки цукру, скільки виробляли раніше і який важко тепер продати. Не потрібно і так багато цукрових заводів. Сказати про те, що деякі позакривають, поки не наважується ніхто. Але керівникам збиткових уже запропоновано подумати про переорієнтацію роботи, випуск нової продукції. Чого завгодно — тільки не цукру.
А тим часом на останній обласній сесії з уст народного депутата Михайла Павловського пролунало: власники Деражнянського цукрового заводу, свого часу одного з найпотужніших не тільки в області, а й у державі, готові просто «перерізати» все устаткування на металобрухт. Мовляв, це вигідніше, аніж продавати збанкрутіле підприємство. Що й казати, перспектива невтішна. Поки працюють численні комісії, районна влада б’є на сполох, але доля заводу залишається не вирішеною. Та хіба ж тільки його? У галузі так і не видно перспектив нормальної стабільної роботи. Поки що втішатися доводиться одним — на харчування нам свого цукру ще вистачає. Про вигідну торгівлю вже не йдеться. Але, скажімо, підраховано, що тільки через низьку цукристість буряків область недоотримала торік понад 34 мільйони гривень. І понад п’ять мільйонів із цієї суми могло б піти до бюджету, котрому аж ніяк не завадять такі надходження. А скільки недоотримали, бо скоротили посівні площі, низькорентабельна робота підприємств, не продали цукор — відповіді вже не дошукатися. Галузь тепер нагадує велета на цукрових ніжках. Підпори ці тануть ще швидше за глиняні, і велет уже небезбечно хитається. Якщо їх не підперти, то може статися, що і для свого чаю ложку цукру буде важко знайти.
Хмельницька область.
