«Я — бізнесмен». Так охарактеризував себе, прийшовши до редакції, Ярослав Кожушко. А потім додав: «Середній». Початковий капітал заробив на купівлі-продажу: у середині 90-х здійснював поставки матеріально-технічних ресурсів. Потім купив на вторинному ринку акції двох цукроварень —Новобиківської на Чернігівщині та Узинської на Київщині, став їх співвласником, а акціонери обрали головою наглядової ради цих заводів.
Вважає, що не можна усіх підприємців називати однаково — «комерційні структури» і винуватити їх у бідах. Як і боготворити потужні компанії з повним виробничим та сервісним циклом «від поля до прилавка». Не варто вдаватися до крайнощів, мовляв, усіх нагодує сільський дядько з 15 соток городу, чи вести старі розмови про переваги потужного бізнесу над дрібним. Насправді, потрібні усі.
«Дивіться, — він узяв зі стола порожню склянку. — Не можна сюди щільно вкласти шматки цукру, хоч би як хто старався. Та досить сипонути цукру-піску — і склянка заповниться без порожнин. Отак і в бізнесі. І не треба протиставляти великі дрібним. Великому капіталу, звісно, легше відстоювати свої інтереси, нав’язувати свої правила гри. Але він у меншості. І щоб не довелося захищатися від більшості, потужному бізнесу варто проникатися інтересами людей, за допомогою яких він робить гроші. Не відкуповуватися традиційними пожертвуваннями (хоча і це потрібно!) на церкву чи комп’ютерний клас. А створювати робочі місця, щоб люди власні перспективи пов’язували з успіхом чийогось приватного бізнесу. Не реконструювати завод біля села, залишивши десяток працюючих, а й подумати, яке виробництво створити для звільнених, тоді не крастимуть, не палитимуть... Одне слово, робити треба так, щоб село було зацікавлене в наявності великого бізнесу. А останньому не можна ігнорувати середнячків, йти по трупах».
На його думку, в солодкій галузі відбулося багато позитивних змін:
— Донедавна кожен цукровий завод, який не мав дійового керівника, потихеньку вмирав. Тепер підприємства приватизовані й більшість власників орієнтуються не на хвилинну вигоду, а працюють на перспективу. Останнім часом у галузь приходять економісти, юристи, які намагаються економічно підтягнути заводи, захистити їх від непорядних постачальників, які вимивали обігові кошти. Бо саме постачальники, застосовуючи непрозорі схеми, отримували значні обсяги цукру, причому кожен кілограм солодкого піску їм обходився удвічі—утричі дешевше, ніж заводу. Потім недорогий цукор обвалював ринок, а цукроварні вимушені були реалізувати свій нижче собівартості.
Тримаємося золотої середини, — продовжує розмірковувати над бізнесовими справами Ярослав Кожушко. — В Узині торік спрацювали краще. Передусім тому, що там з товаровиробниками склалися партнерські стосунки. Завод переробив торік 126 тисяч тонн буряків. Потужність — 1800 тонн за добу. На Новобиківському заводі ситуація дещо гірша. Сільгопвиробникам там, у Бобровицькому районі Чернігівської області, економічно важко виростити буряки без допомоги підприємства — потрібні фінансові ресурси. Тож ми навесні уклали угоди про співпрацю на 90 тисяч тонн буряків. А вдалося залучити лише 40 тисяч тонн. Решта потрапила на інші цукроварні, схоже, там восени запропонували вигідніші умови. А те, що Новобиківський завод авансував виробництво коренів, забулося. Звісно, можна з невиконаними контрактами звернутися до суду — керівники господарств брали на себе певні зобов’язання, якусь відповідальність несуть. Але робити цього не будемо, бо розуміємо, селянину тяжко — сподіватимемося на подальшу співпрацю.
Ситуація, що лише кожен шостий цукрозавод закінчив сезон переробки з прибутками, склалася передусім тому, що іншим просто не вистачило буряків. Попит на сировину значний — працюючим підприємствам її катастрофічно не вистачає. Тому господарства, які зробили ставку на корені, отримали чи не найбільший прибуток. Там, де взяли по 300 центнерів буряків з гектара, отримали з кожного десь по 2 тисячі гривень. Тобто більше, ніж дала пшениця і навіть традиційно прибуткове насіння соняшнику. Мають разом з тим жом, мелясу для тваринництва.
Новобиківський завод за підсумками сезону залишився у «мінусах». Але це не означає, що цукроваріння —збиткова справа, в яку не варто вкладати кошти. Маємо від’ємну рентабельність тільки тому, що не змогли залучити на свої потужності хоча б удвічі більше коренів.
Нинішнього року дещо підстрахуємо себе з сировиною. При заводі створено фірму «Агроцукор», 4 тис. га землі є в оренді, тож тисячу засіємо буряками. У планах —взяти в оренду 10 тисяч гектарів землі, вирощувати тисяч сто центнерів буряків, щоб за мінімумом забезпечувати завод.
Ярослав Кожушко виклав свої аргументи, чому Україна цьогоріч має відкрити кордони для завезення цукру-сирцю на пільгових умовах:
— Навколо цього питання точиться багато дискусій. Значних запасів солодкого піску на ринку немає — вироблено його усього 1,4 млн. тонн. Перехідні запаси — нібито 500 тисяч тонн було на 1 вересня, гадаю, то декорація. Адже господарства, завод не тримають цукор на складах рік, до наступної осені. Одним — посіяти-зібрати, іншим — потужності підготувати до нового сезону, тобто чимало треба витратити. Від 10 до 15 гривень вкласти на кожну тонну переробленого буряку. Це на ремонт, а якщо робити реконструкцію... На Узинському заводі тільки річний фонд заробітної плати 1,8 млн. гривень, на Новобиківському — 1,2 млн. Ще податки необхідно заплатити.
Якщо цього року не завезуть сирець, ціна підніметься на цукор. Але ненадовго — вакуум швидко заповниться білим цукром, контрабандним. Із Росії, і тим, що через західні кордони надходить. «Бусик» за день зробить три ходки —маєш 10 тонн цукру, який у Польщі можна взяти щонайбільше по 250 доларів за тонну, а тут продати на 100 доларів дорожче. Тому завезти 260 тисяч тонн сирцю вигідніше. Але не з символічним митом — один відсоток митної вартості, як у законі про ввезення цукру-сирцю в 2001 році, а десь 20—25 євро за тонну. Заплатять переробники податки до бюджету і заробіток до 35 доларів на тонні матимуть. А контрабанда піде — не буде ніяких податків.
Помірне мито стримуватиме імпорт «зайвого» цукру, щоб його надлишки не тисли на ринок. Тоді й оптова ціна триматиметься на рівні затвердженої Кабміном мінімальної. А коли закон про пільговий імпорт цукру-сирцю передбачатиме мито 5 євро за тонну, чергового спаду цін на білий пісок не уникнути. Ринок працюватиме у напівтіньовому режимі, оскільки з’являться значні партії цукру з собівартістю, значно нижчою від собівартості бурякового. Можливі надходження втратить не тільки бюджет — постраждають і бурякосіючі господарства.
Звісно, квоти розподіляти необхідно за ринковим методом — головне, щоб їх ділив не чиновник. У іншому разі є небезпека, що право переробляти сирець отримають передусім фінансово потужні групи. А якщо Україна виробить цього року 2 мільйони тонн бурякового цукру — сирцю не треба. Тоді буду категорично проти нього, бо самі сіємо буряки й не зацікавлені в обвалі цін на ринку.
