Більше місяця працівники Ільїнського маяка (Крим), відмовившись евакуюватися, перебували поруч із саперами, що знешкоджували на його території 450 кілограмів у тротиловому еквіваленті. Надмірна близкість небезпеки притупила в них почуття самозбереження.
«А ми знали, що тут є склад снарядів»
— Коли п’ятого серпня приступили до роботи, мені треба було людей евакуювати, але куди? Усі пансіонати платні. А тут разом з ними ще й родини, дванадцять чоловік виходить, плюс відпочивальники в них... родичі... Душ двадцять п’ять. Кажу: «Давайте мені папір, що в мене люди можуть тут жити й працювати». — «Не можемо». Примусив усе-таки. Дали. Проте аж дванадцятого числа, що снаряди другої категорії небезпеки, у нормальній ситуації загрози не являють, їхню охорону в позаробочий час саперів здійснити силами особового складу маяка. І ще, дай згадати, ага: «Під час роботи саперів мешканців і працівників маяка відводити в недосяжні для осколків місця».
— Можна на папір подивитися?
— Та... не пам’ятаю. Заміюсив десь. А людей я відводив за пагорок, перед ворітьми. Сапери казали, що їм уже доводилося спостерігати підривання. Розліт осколків до восьмисот метрів. А максимально — один кілометр п’ять метрів. Чорний стовп від вибуху — до сімдесятьох метрів.
— Що накопали? — начмаяка прикурює чергову сигарету. — Крім гвинтівок одну мінометну міну 76 мм і чотири зривники. Кілька пляшок із поглибленими днищами. Такі застосовувалися для запалювальної суміші проти танків. Наші підсумки для патронів, порох окремо артилерійський пластинчастий. Два маякових світлооптичних апарати, ще старих, ацетиленових, вони працювали до сімдесятих років. Слабкі. На буях стояли чи на мірних мильних знаках. І... Снаряди загальною кількістю ВІСІМДЕСЯТ ОДНА ШТУКА. Вадим, щоправда, відразу сказав: «Орієнтовно штук сімдесят-сто». Я саперам ще пляшку винен.
— За що?
— Побилися об заклад. Вони, коли копали, у рахунку на один снаряд точніше сказали. Програв. Продувся ніц.
Ну хлопці! Вони й у такій ситуації не втрачали почуття гумору!
— Потім прийшла до нас дружина колишнього працівника маяка Самигіна Неля Яківна: «А ми знали, що тут є склад снарядів, але не знали, де». Наче хтось із колишніх начальників маяків казав. І старожил Віктор Федорович, прізвище призабув, теж підтвердив: «Так, там була батарея». Але хто про них і думав, хто згадував, кому вони потрібні? Лежали б та й лежали собі в землі. Хоч і ще сто років.
«Танки бруду не бояться»
Далі події розгорталися за сценарієм страшним, написаним з неба, і ніхто не міг знати, якого дня, години або миті станеться те, що не повинно. Ні за що. Ні в якому. Навіть коли...
Снаряди виявилися в остаточно спорядженому вигляді. Від корабельних гармат. Діаметр — 152 мм, довжина — 70—75 см. Поясочки на них цілі, — отже, у каналі ствола не були. Не було б поясочка — виходить, снаряд просто не розірвався. Найбільше небезпечні ті, що побували. Проте вони пролежали в землі, невідомо, що зі зривниками. У підсумку снарядів виявилося два ряди, крайній — хаотичний. Плюс осколки тих, що не розірвалися. Виходить, розводили багаття. Чи в перекриття льоху потрапив снаряд. Чи самі підірвати хотіли, але не знали, якої потужності закласти... Були три випадки снарядів, що прикипіли корпусами або зривник до зривника...
Прощупували щупом, копали саперними лопатками і ножами з немагнітної сталі. Побоювалися гранат. І не помилилися.
— Не заздрю цій роботі, — похитав головою Миколайович. — Була зв’язка, п’ять штук. З такими зв’язками на танки йшли. Очікували хлопці дротика-натягувача чи тросика, адже сам ніхто себе не підриватиме... А загалом гранат було вісім. Ручних, типу РГД. Але от що мені незрозуміло... Відкіля вони там узялися?
Спочатку снаряди підіймали парусиною на кшталт нош і на верьовках. Підіймали вдвох. Працювали з ранку і до п’ятої вечора. Але не кожен день. Та й то: у п’ятницю підірвали, звичайно по три штуки, у суботу заступають у наряд. Відпочити їм ніколи.
Вранці приходила машина розмінування, звичайний «Урал». У кузові — сантиметрів 25 піску, щоб виключити удари снарядів один об одний. Хвилин 25—30 на завантаження. О 10-й ранку з’являлася машина супроводу ДАІ. Перший раз вивезли 6 снарядів. Потім 10. Потім по 12 п’ять разів. А 5 вересня вивезли останні п’ять штук. І кожен раз — 25 км до Старокримського полігону.
— Через місто?
— Так іншої дороги немає.
І гумор у них, знаєш, своєрідний:
— На зраді їдемо.
І дверцятами махини своєї залізної акуратненько клац!
«Я місяць онука не бачив!..»
...Тут з гори дуже красивий краєвид — біла доріжка від повного місяця і червона від світанкового сонця. Тиха, мирна картина. Звідси не хочеш рушати, але мені треба чекати на Миколайовича. Попрощатися. Подякувати.
Шура у відгулі, я сам буду в його великих і малозатишних кімнатах п’ятдесятих років. Там, на столі в кухні, лежить з десяток гвинтівкових патронів, укритих густим, до півсантиметра завтовшки, шаром пелехатої іржі. Уламок від чеки гранати. Скільки б вони могли розповісти... Фахівцеві... Чи і йому вже мало що?..
Північ. Миколайович не прийде...
— Третю ніч не сплю, справи! — вламується він у двері на початку першої. — «Шило» будеш?
— Що буду?
— Спирт. Дев’яносто шість і шість.
— Розливай.
—...А знаєш, — він неквапливо прожовує шматок ковбаси, дивлячись у чорні шибки вікна. — Я ж тобі неправду сказав...
— З дозволом залишитися тут людям?
— З кількістю відпочивальників. Їх було значно більше. І справді ніхто з них не виїхав.
— Дивись, отут написано: «Жодного разу без супроводу ДАІ вивозу снарядів не було». Можеш підписати?
— Я за це відповідав. Запам’ятовуй: перший раз — Сашко Харитонов, прапор, з міліції. Два рази на «Опель-Сенаторі», потім від нього відмовилися, низька осадка. На «п’ятірці» раз, на... Хоча... — переводить він погляд на поліетиленову пляшку з кришталево прозорою рідиною. — Одного разу було...
Було два. І обидва рази «Урал» ішов із дванадцятьма снарядами.
— З Колєнцовим розмовляв? А от тепер уяви: сапери працюють, а він сидить на краю ями в плавках і не тільки їм заважає працювати, а й своє життя на небезпеку наражає. Щось трапиться — мені в буцегарні сидіти. А тепер? Пацанва за його вказівкою риє в іншому місці, і все це в кращому разі може закінчитися обломлюванням і виведенням з ладу однієї з антен. У гіршому? А він що, сапер?
— Снаряди лежали без нагляду у дворі, знов-таки по дванадцять штук? І серед відпочивальників, скажеш, дітлашні не було, що лазить абикуди?
— Не було без нагляду! А лежали чому? Пояснюю. У саперів завтра — стройовий огляд, завтра — планові роботи, завтра — планове зачищення полігону, завтра...
— Шура цікаво розколовся...
— Сашко? — Миколайович отетеріло дивиться на мене. — Так його взагалі тут не було!
Був, Миколайовичу. І не сам. Син до нього приїхав з Ростова. Отож та колода, на якій то ти, то я сиділи, перекурюючи, виявилася, незрозуміло через чий недогляд, саме на краю ями. Син Шури зір має мінус шість, недобачив колоду й зачепив її ногою. Шура так сказав: «Я ледь устиг піймати її. Попала б по зривнику...»
І мені чомусь здається, що довкола цієї ями було ще багато такого, що, може, й не зашкодило б місту, але від маяка не залишило б каменя на камені. Це вже напевне.
