Недарма кажуть, що сон — найкращі ліки. Те, що він рятує людей від стресів, багатьох захворювань та й просто знімає втому, знає кожен. З другого боку, ці, здавалося б, універсальні ліки, що не мають протипоказань і побічних ефектів, можуть завдати безліч неприємностей. У разі «передозування».
Вважається, що тривалість нормального сну становить 6—9 годин на добу. Деякі соні можуть перебувати в «обіймах Морфея» по 10—12 годин. Але часом під дією певних чинників людина може заснути на кілька днів, місяців і навіть років. Ідеться про летаргію (грец. lethargіa, від lethe — забуття та argіa — бездіяльність), хворобливий стан, схожий на сон, що характеризується нерухомістю, відсутністю реакцій на зовнішні подразники та очевидних ознак життя.
Летаргія відома ще з біблійних часів. У Старому і Новому заповітах можна знайти безліч прикладів воскресіння померлих. Зокрема, відома історія Лазаря, на думку деяких дослідників, є не що інше, як пробудження після летаргійного сну. Існування феномену дало привід для створення численних казок про сплячих красунь і героїв.
У житті, на жаль, усе часто закінчувалося значно сумніше — заснулу людину вважали померлою і просто ховали. Передчасному похованню сплячих сприяла і низька медична культура лікарів минувшини, особливо середньовіччя. Нерідко похованих живцем рятували злодії, які розкопували могили, щоб пограбувати покійника. Інколи люди, котрі чули шум з могили, не тікали зі страхом, а допомагали бідолашним. Щоб уникнути таких трагедій, уже в середні віки в багатьох країнах Європи законом було заборонено спішний похорон. Це врятувало життя Франческо Петрарці (1340—1374 рр.). Італійський поет у віці 40 років тяжко захворів. Коли він не прокинувся, оточуючі вирішили, що він помер. Отямившись від холоду в розпал приготувань до похорону, за чотири години до кінця встановленого законом терміну поховання, Петрарка вилаяв слуг за протяг. І прожив ще 30 років.
Перенесення старих європейських кладовищ, під час якого робиться вибіркова перевірка трун, виявило тисячі випадків поховання живцем. Ці страшні історії стали причиною виникнення психічного розладу — тафефофобії — невмотивованого страху бути похованим живцем.
Дуже боявся цього Микола Васильович Гоголь. Він не раз висловлював побажання, щоб його після смерті не ховали впродовж двадцяти днів. Проте його душоприказники знехтували це. А коли в 1931 році більшовики переносили могилу Гоголя, присутні під час ексгумації виявили, що череп великого письменника повернутий набік, а матерія в труні розірвана.
Англійський письменник Вілкі Коллінз, перш ніж лягти спати, щоночі залишав записку, в якій просив у разі його смерті ретельно переконатися в тому, що він справді помер. Боявся опинитися в могилі живим і винахідник Емануїл Нобель, а в його сина Альфреда, засновника Нобелівської премії, цей страх переріс у манію. Страшився опинитися серед похованих живцем і Едгар По, який написав на цю тему кілька зловісних оповідань, де використав документальні випадки, описані в пресі.
Тафефофобія свого часу породила цілий напрям у винахідництві. Емануїл Нобель винайшов, зокрема, «безпечну труну з вентиляцією та сигналізацією». У 1880 році Боссельман з Гамбурга запропонував «рятівне обладнання для псевдопокійників». Біля серця трупа під’єднували чутливі контакти. Якщо покійник ворушився, вони замикали електричний ланцюг, лунав дзвінок, автоматично вмикалося світло, вентилятор. Крім того, за покійником можна було стежити з допомогою спеціального перископа. Та найбільш «просунутим» винаходом став установлений у труні телефон, другий апарат мав стояти в родичів. Слід зазначити, що в наші дні ця ідея дістала несподіваний розвиток. Дехто з найтурботливіших родичів оснащує останній притулок померлого мобільним телефоном.
Інколи, втім, уявна смерть небезпечна не тільки для сплячого, а й для оточуючих. Так, для сторожа невеликого кладовища в передмісті Белграда зустріч з покійником, який отямився від летаргійного сну, закінчилася серцевим нападом. «Покійник», не зовсім, мабуть, розуміючи, що відбувається, вибрався зі склепу і попросив закурити. В іншому випадку, в одному з моргів Нью-Йорка, «труп» ожив після першого дотику скальпеля. «Тіло» вчепилося в горло патологоанатома, і той помер від шоку.
Та, на щастя, випадки чудесного пробудження після десятиліть сну трапляються не тільки в казках. Москвичка Назіра Рустемова проспала 16 років. За її словами, чотирирічною дитиною вона впала «у стан, схожий на марення», а потім заснула. Всі ці роки вона перебувала під наглядом лікарів. Прокинулася Назіра від звуку телефонного дзвінка в день, коли їй виповнилося 20 років.
Випадок найдовшого, офіційно зареєстрованого летаргійного сну, занесеного до Книги рекордів Гіннесса, стався у Дніпропетровській області. В 1954 році тридцятирічна Надія Лебедіна внаслідок стресу, отриманого під час сварки з чоловіком, заснула. Знову жінка прийшла до тями лише в 1974-му. Лікарі визнали її цілком здоровою.
Не менш цікавий випадок Параски Каліничової. Впродовж півстоліття вона час від часу впадає в летаргійний сон. Проспавши тиждень-другий, старенька, як ні в чому не бувало, прокидається, починає займатися домашнім господарством, няньчить онуків. Вона давно втратила лік, скільки всього разів впадала в летаргійний сон. В одному впевнена — не менше сотні.
Сучасний рівень медицини, за твердженням фахівців, хоча й не дає змоги відповісти на всі запитання, пов’язані з механізмом виникнення і перебігом летаргії, але принаймні унеможливлює поховання живцем. Хоча кінь на чотирьох...
Уже цього року 79-річний італійський пенсіонер Роберто де Сімоне переніс інфаркт, і його доставили до кардіологічного відділення госпіталю майже в безнадійному стані. Лікарі вирішили, що він помер, і передали тіло родичам, щоб вони попрощалися з ним до похорону. Але через 12 годин він прокинувся — у труні, на щастя, ще відкритій — і слабким голосом попросив: «Не дасте мені трохи води?». «Диво», — закричали нелякливі родичі й викликали сімейного лікаря. Він оглянув хворого і розпорядився відвезти його до госпіталю. Цього разу — з респіраторним захворюванням.
