«Любов — це кульова блискавка, таємницю якої ще ніхто не розгадав», — написав до редакції кінорежисер, заслужений діяч мистецтв Володимир Артеменко.
Перебираючи власні архіви, пише автор, він натрапив на зворушливе освідчення у коханні юнака до дівчини.
Юнак — нині покійний його дядько Федір Артеменко, а дівчина — Ганна Павлович. Він — син селянина, вона — донька священика. Обоє навчалися у Великоcорочинській учительській семінарії імені М. В. Гоголя. Ось цей непідробно хвилюючий документ:
«Волшебную музыку ветра
Доносит ко мне клавесин
И в нежной волне менута
Танцую с собою один.
Мне хочется, милая Аня,
(Ах, если бы только я мог!)
Поднять бы тебя на биплане
И пусть обвенчает нас Бог!
В семинарии, ангел мой, жду
Место четвертое, во втором ряду.
Ф. АРТЕМЕНКО.
Великие Сорочинцы
26 октября 1914 года».
Побралися закохані напередодні революції. Чимало гіркоти випало їм спочатку. Молодий учитель хімії пішов у школу навчати дітей, а Ганну Павлович як попівську дочку радянська влада до навчання не допустила. Довелося працювати у школі прибиральницею та двірником.
Але любов перемогла всі труднощі, негоди і страждання... Прожили Федір і Ганна разом у Любові 49 років, до золотого весілля не вистачило кілька місяців.
«Хочеться, — завершує свою розповідь Володимир Артеменко, — щоб ця, на перший погляд, звичайна історія двох людей, осяяних світлим і чистим коханням на початку XX століття, і через сто років, на початку XXІ століття, знайшла відгук у закоханих серцях, бо мільйони людей кохалися, мільйони кохатимуться — і в цьому краса людського життя».
