Звертаємося до минулого, щоб вибудовувати майбутнє

Прошу вшанувати світлу пам’ять мільйонів невинних жертв, на які збіднів тієї страшної доби український народ, хвилиною мовчання.

Гострота і скорботність цієї пам’яті тим більші, що гірка, пекуча правда просто обрушилася на нас після десятиліть відвертого мовчання.

Потрібно визнати, що своєрідним і потужним каталізатором посилення уваги до теми Великого голоду і в Україні, і за кордоном послужила діяльність відповідної комісії конгресу США. Сьогодні її керівник професор Джеймс Мейс бере участь у парламентських слуханнях.

Згодом Володимир Щербицький зважився на порушення заборони на згадку про голод і визнав, що він справді мав місце. Це було зроблено під час святкування 70-річчя встановлення Радянської влади в Україні.

Відтак і в нас стала можливою науково-дослідна робота з заповнення моторошної «білої плями» у вітчизняній історії. Вже у січні 1990 року було вирішено питання про випуск присвяченого їй збірника партійних документів — на такий крок пішов новий лідер республіканської компартії Володимир Івашко.

Але остаточно греблю мовчання було прорвано лише з набуттям Україною незалежності. Голодомор, його перебіг і наслідки, постаті дійових осіб та виконавців стали чи не наймасштабнішим пластом історії, вихопленим з мороку забуття.

У демографічній науці вживається таке поняття, як вікова піраміда. Його сутність можна передати у вигляді графіка, що показує чисельність людських контингентів кожного року народження.

Масова загибель людей від голоду на початку 30-х років минулого століття залишила у цій піраміді незаповненою велику заглибину, справжнє провалля. Хоча прийнято вважати, що час лікує рани, в суспільній свідомості і нині ятриться фантомний біль від тих непоправних втрат.

Якщо народ неповний навіть без однієї людини, то удар, завданий сталінською машиною знищення Україні і українцям, деяким іншим регіонам Радянського Союзу, був справді колосальний. Ця машина спопелила не тільки мільйони сущих у ті часи — вона продовжувала знищувати і ненароджених ними.

Наші співвітчизники, приречені на голодну смерть, не знали такого слова — «геноцид». Але вони стали фактично його жертвами і страдницькою своєю долею шлють нам пересторогу крізь плин часів, крізь відстань прожитого і пережитого наступними поколіннями.

Люди неспроможні щось змінити у минулому, це правда. Але вони здатні дати йому всебічну, чесну й об’єктивну оцінку. А також, що ще важливіше, винести з нього необхідні уроки і запобігти повторенню гірких та трагічних його сторінок. Саме під таким кутом зору я розглядаю нинішні парламентські слухання.

Ми маємо, по-перше, і до цього зобов’язує вже сам порядок денний слухань, надати нового імпульсу встановленню поіменно всіх жертв голодомору й увічненню їхньої пам’яті, відтворенню досі невідомих подій та обставин всенародної трагедії.

По-друге, Верховна Рада повинна дати політико-правову оцінку голодоморові.

Водночас слухання не повинні бути звернені тільки у минуле. Нам треба, і це по-третє, тверезо і виважено, без надмірних емоцій, співвіднести свої думки, судження та висновки з сучасними завданнями і перспективами розвитку.

Для всього сказаного є, на мій погляд, необхідні передумови.

Так, на зміну скупим і розрізненим даним, які здебільшого просочувалися з-за кордону, прийшов величезний масив матеріалів, присвячених голодомору. Можна назвати, наприклад, бібліографічний покажчик, що перелічує близько 6,5 тисячі праць на дану тему.

Але ця тема, без перебільшення, невичерпна, з архівних глибин продовжують з’являтися дедалі нові документи, від яких здригаються наші душі і серця.

Я тримаю в руках оригінал щоденника Олександри Радченко — жительки міста Городок Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. На 60 сторінках, які зберігалися в архіві Служби безпеки України, зафіксовано те, що ця людина чула, знала і переживала у 1932—1934 роках.

Тут є записи, від яких, і це не просто звичний вираз, кров холоне в жилах. Один із них, про випадки канібалізму серед доведених до краю голодуючих, обведено червоним олівцем — очевидно, як такий, що поглиблює вину автора щоденника. Адже її звинуватили в антирадянській пропаганді.

Такі факти, зрозуміло, важко сприймати спокійно, ними волають до нас давно змовклі голоси, згаслі очі, завмерлі серця і знівечені долі. Ми, нащадки, багато за що відповідальні перед ними. І за те, зокрема, щоб не взяли гору емоції і щоб замість глибокого, виваженого та далекоглядного аналізу трагічного відрізку вітчизняної історії знову не вийшов взаємний обмін політичними випадами. І тим паче не банальне зведення політичних рахунків, не використання чергового приводу для конфлікту та протистояння.

Це не просто абстрактне припущення. Багато хто сходиться на думці, що саме надмірна політизація відчутно вплинула на атмосферу та ефективність роботи міжнародної наукової конференції, присвяченої 60-й річниці голодомору. Безкомпромісне ідеологічне протистояння вочевидь пішло на шкоду дослідженню нової і ще не зовсім звичної на той час тематики.

За це десятиріччя ми стали дорослішими і мудрішими, отямилися від шокуючої, приголомшливої правди про голодомор.

Є підстави для висновку, що в поглядах на страшне всенародне лихо, на його причини та наслідки, в оцінках мотивації та діяльності інспіраторів і виконавців голодомору почали, хоча ще й надто повільно, зближуватися навіть полярно протилежні, непримиренні політики і політичні сили.

Я не хочу сказати, що і в цьому, і в інших дуже непростих питаннях ми вже на порозі одностайності. Ще не зроблено вибір між можливими варіантами — чи зациклюватися, як уже бувало, на взаємних звинуваченнях, що не призведе і не може призвести до чогось доброго, чи обережно, виважено й відповідально, з увагою і повагою до опонентів, шукати точки дотику, узгодження думок та висновків.

Роблячи цей вибір, кожен із нас повинен враховувати принаймні два істотні моменти.

Перший: ситуація у парламенті дедалі більше впливає на морально-психологічну атмосферу в суспільстві, сприяє його згуртуванню чи, навпаки, роз’єднаності. Не забуваймо також, що згоди чи незгоди навколо подій давно минулих днів дуже легко і швидко трансформуються в сьогоденні позиції та колізії, а відтак у практичні вчинки і дії.

Другий: в сучасному світі держави і народи піддаються дуже серйозним випробуванням, ставляться перед вирішальними, справді доленосними альтернативами. Історичні перспективи будуть за тими з них, котрі не ятрять старі рани, без кінця-краю оплакуючи втрати і шукаючи до себе співчуття, а звертаються до минулого передусім для того, щоб з урахуванням його уроків упевнено діяти сьогодні і краще проектувати та вибудовувати своє майбутнє.

У наших силах добитися, щоб серед них були Україна і український народ. І щоб нинішні слухання, віддаючи данину пам’яті жертв голодомору, стали ще одним кроком до цього.