2 лютого — 60-річчя закінчення Сталінградської битви
До цієї дати Східнонімецька телерадіокомпанія ORD створила документальний фільм «Сталінград» (режисер Крістіан Клемке). Кінематографісти зустрічалися з тими, хто захищав і штурмував місто, і з тими, хто не міг ані захищати, ані захищатися — дітьми фронтового Сталінграда. Спогадами ділилася й я.
...Наша сім’я евакуювалася туди з України — мама, маленький братик і я (мені минав одинадцятий рік). Ми пройшли всі кола пекла, перебуваючи в епіцентрі боїв — наш будинок був поруч з тракторним заводом, звідки розпочався і де закінчився бій, в якому загинуло більш як півтора мільйона наших воїнів, не менш аніж мільйон німецьких солдатів і майже всі мирні мешканці міста. Ми вижили.
Всі жахи того пекла закарбувалися в моїй дитячій пам’яті навік, отож було що розповісти німецьким кінодокументалістам. Від’їжджаючи, вони пообіцяли вислати відеокасету. І раптом — дзвінок із Берліна. Крістан Клемке запрошує мене на презентацію фільму. Всі витрати вони беруть на себе. Презентацію проводили в Карлсхорсті, в особняку, збудованому 1938 року під казино військово-інженерного училища. Доля приготувала йому особливу роль — тут у ніч з 8 на 9 травня 1945 року підписано акт про капітуляцію Німеччини.
Нас зустрічали співробітники телеканалу. Серед них був чоловік літнього віку. Керівник проекту фільму, головний редактор Йоганнес Унгер сказав: «Ми хочемо представити вам цю людину...» У мене тьохнуло серце. Ослаблим голосом сказала, що про все здогадуюся. Поруч зі мною стояв колишній солдат Вермахту. А я немовби одразу перенеслася до того моторошного 1942 року. Непрохані сльози самі покотилися по щоках. Крізь сльози глянула на цього чоловіка, і побачила — він теж плаче. І ми обнялися. Так і стояли, плачучи одне в одного на плечі.
Погасло світло, і на екрані з’явилися кадри фронтової кінохроніки. Знову сипалися бомби на голови мирних мешканців міста. Ось солдати Вермахту впевненим кроком загарбників ідуть нашою землею. А потім жалюгідні, нещасні, обморожені, виснажені плентаються в полон. А ось ці солдати знову на екрані, вони тепер вже старенькі. Розповідають про те, що довелося пізнати у котлі на Волзі. На екрані Хейнц Венер, мій нинішній знайомий. Він воював артилеристом, був поранений. Від голоду та холоду не міг вимовити ні слова, щоб звернутися до Бога, благаючи врятувати чи забрати до себе, бо не було вже сили терпіти ці муки.
Після фільму мені ставили багато запитань.
— Пані Козирева, чи все так було жахливо в Сталінграді, як у фільмі?
— Так, цей фільм без прикрас, до болю правдивий. Хоча було стільки горя, що про все не розповіси. Усвідомлюєш це повною мірою, лише пройшовши через пекло.
— Ваше ставлення до колишнього солдата Вермахту?
— Раніше слово «німець» викликало в мене панічний страх і ненависть. Але минули десятиліття, я осмислила пережите і зрозуміла, що ненависть породжує ненависть, а з цього нічого доброго не буде. Тому нам потрібне взаєморозуміння заради наших дітей та внуків. Давайте дружити, їздити одне до одного в гості, так буде ліпше для всіх. Цю людину я жалію, а вона жаліє мене — наші народи, ми обоє стали жертвами чужої злої волі.
Нам подарували квіти. На прощання я подарувала Хейнцу написану нашими фронтовиками книжку «Переможці», а він обіцяв вислати книжку «Сталінград», видану в Німеччині. В подарунок від телекомпанії я отримала відеокасету з фільмом.
Ольга КОЗИРЕВА, член асоціації «Діти воєнного Сталінграда».
Київ.
