Морозець ущипнув трішки лише уранці, і опівдні ноги рибалок вже відчували, що вони стоять на непевній кризі Дніпра. А що біля ніг кожного вже лежали смугасті окуні та жирні підлящики, то кожен з нас вже був готовий заморити черв’ячка, як ми називаємо рибальський сніданок.
Сало й цибуля — порізані, у банки з маринованими огірками та помідорами встромлено ложки, а в одноразові стаканчики налито рибальські п’ятдесят. Перший тост, як завжди, надається найстаршому. «Діду, то чого ви мовчите?»
— Не квап. — І старий лукаво мружить очі. Усі знають, що він ніколи не повторюється, бо сказане вдруге — пролите в лунку.
— Дозвольте, конкретно. За — Романа Юхимовича Поєдинка, якому виповнюється п’ятдесят. Хто такий, хто такий! Тямущий чоловік, бо закінчив московський університет Ломоносова, ходив у начальниках усіх рибводгоспів, які були: Укррибводу, Дніпрорибводу, Головрибводу... Тільки ходив не так, як інші, а правильно, бо совісливий — не дарував браконьєрам, а з любителями був на рівних. От ви думаєте, чого дід недолюблює бісових браконьєрів? Бо Поєдинок навчив мене рибалити. Так, щоб після твоєї рибалки хвостів у воді не меншало, а додавалося. Це ціла наука, якій треба навчати змалку, бо природа не терпить порожніх місць. Тож нехай йому щастить і не хворіється.
Підтримали одностайно. А я подумав, що редакція залюбки приєднається до діда.
