Сумщина, звісна річ, не Львівщина і не Закарпаття з їх багатющими лісами та з давніх-давен розвиненою деревообробною промисловістю. І все-таки певні традиції, власний досвід область донедавна мала. Не залежувалися в магазинах стільці та м’які меблі Тростянецького деревообробного комбінату, набори для віталень Сумського меблевого комбінату, білопільські кухонні гарнітури. Не давали створювати дефіцит і підприємства місцевої промисловості згаданого профілю, поставляючи в торговельну мережу ліжка, розкладні столи, комплекти дачних меблів з лози.

А що сьогодні? Відповіді на це запитання довго шукати не довелося, для цього варто було відвідати меблеві магазини обласного центру. Дивани та крісла з Дніпропетровська, спальні гарнітури аж із Львова та Рівного, кухонні меблі взагалі невідомо звідки, «вітальні» із славнозвісного Закарпатського краю. Вибір, що й казати, багатий. Тільки ж куди поділася місцева продукція, про яку згадувалося вище?

— Уже котрий рік не поставляють нам свої традиційні вироби ні Тростянецький ДОК, ні Сумська меблева фабрика, — каже Михайло Піскун, власник меблевого магазину по вулиці Дзержинського. — Змушені пропонувати покупцям винятково привізний товар.

... Акціонерне товариство «Сумська меблева фабрика» зустріло мене неймовірною холоднечею у виробничих приміщеннях, в яких, судячи з усього, опалювальний сезон ще й не розпочинався. З 500 робітників тут не лишилося й п’ятої частини. Підприємство, котре в кращі свої часи щомісяця поставляло в торговельну мережу по 400—500 меблевих гарнітурів, сьогодні перейшло до київської структури «Агроконтракт», яка прибрала до рук, по суті, всю харчову промисловість області. Тепер, судячи з усього, настала черга меблевої промисловості. Що одержав колектив з приходом нового власника?

— Працюємо тепер здебільшого на замовлення, — скупо ділиться інформацією головний інженер підприємства Борис Бомштейн. — Випускаємо офісні меблі, опоряджуємо кафе, бари...

На жаль, нинішні достатки масового покупця не надто дозволяють йому проводити дозвілля в барах та казино, милуватися інтер’єром сумських меблярів, даруйте, «агроконтрактників». Та й прибутків особливих, судячи з того, що підприємство не має змоги навіть розраховуватися за тепло та платити людям пристойну зарплату, тут не мають. Водночас поспішили згорнути виробництво тих меблів з місцевої сировини, які користувалися неабияким попитом.

Що ж, не пощастило в Сумах, можливо, поталанить у Тростянці, котрий ще не так давно славився своїм деревообробним комбінатом з більш як столітньою історією. Одних лише стільців підприємство випускало щороку по 500—600 тисяч штук, більш як 30 000 одиниць м’яких меблів, по 100 000 квадратних метрів паркету.

Але в минулому потужний ДОК, а нині цілковитий банкрут, «порадував»... згарищем. Недавно тут ущент згорів паркетний цех. Пожежа була найвищої категорії складності, чотири пожежні підрозділи не могли з нею впоратися. Якби не допоміг пожежний поїзд Південної залізниці, від колишнього комбінату залишилися б одні лише головешки.

Збитки (а їх умудрилися оцінити на підставі довідки, представленої слідчим органом ліквідкомом ДОКу, в 1700 (?!) гривень) списали на необережне поводження з вогнем під час газорізальних робіт. Звільнені з комбінату робітники іншої думки: «У згаданий спосіб так звані ліквідатори намагалися замести сліди». Справді, вже котрий місяць тут орудують металеві вандали, ріжуть автогеном конвеєрні лінії, верстати й обладнання, що буцімто не підлягають модернізації та подальшому використанню. І позбавляють людей останньої надії на відродження підприємства.

Перший заступник начальника головного управління економіки облдержадміністрації Ніна Гузеєва підтвердила мої сумніви в доцільності подальшого вивчення стану справ на решті меблевих підприємств:

— Склалася ситуація, на жаль, типова для багатьох галузей. Після приватизації підприємства переходять з рук у руки по кілька разів, кожний новий власник не докладає хоча б якихось зусиль для залучення інвесторів, оздоровлення фінансового стану, впровадження прогресивних технологій. Закінчується все тим, що надбана власність спускається з рук за безцінь, або ж господар, звільнивши людей, перепрофільовує виробництво для інших потреб чи консервує його в очікуванні кращих часів.

Після цього як згубну закономірність сприймаєш те, що від Білопільської меблевої фабрики, котра раніше випускала непогані кухонні гарнітури, залишилася одна лише назва, що Охтирський завод медичних меблів змушений перебиватися сякими-такими дрібними замовленнями, що зник із ділової орбіти в минулому добре відомий Роменський меблевий комбінат.

— Кожен із них тепер самотужки борсається в трясовині, в яку їх кинуло позбавлення підприємств обігових коштів, астрономічне зростання цін на енергоносії та сировину. Комусь у середині 90-х років видалася анахронізмом концентрація згаданих підприємств у рамках обласного об’єднання меблевої промисловості «Сумидерев», — каже один із колишніх керівників об’єднання і його головного підприємства —Сумського меблевого комбінату — Іван Котів. Найдивовижніше в цій ситуації те, що на папері згадане об’єднання є, формально його ніхто не ліквідовував, але немає вже хоча б якоїсь кооперації та спеціалізації, безнадійно втрачені напрацьовані економічні зв’язки.

Одного разу голова обласної держаної адміністрації Володимир Щербань, який недавно знову повернувся на цю посаду, зібрав керівників підприємств меблевої промисловості, аби поцікавитися, чи можна, врешті-решт, наповнити ринок меблями місцевого виробництва? На жаль, далі розмов справа так і не пішла. А ті підприємства, які ще лишаються на плаву, продовжують банкрутувати і руйнувати, тільки наполегливіше й безжалісніше. Ніхто в структурах обласної виконавчої влади так і не подбав про те, аби галузь забезпечувалася сировиною з місцевих джерел. І поки лісівники один за одним відправляють на експорт потяги з діловою сировиною (Сумщина, на щастя, ще багата лісами) меблевики змушені втридорога купувати здебільшого імпортний меблевий шпон і навіть деревостружкові плити. Так ніхто й не подбав про те, аби налагодити в області власне виробництво згаданих ДСП, ДВП, хоча й сьогодні можливості для цього є, й неабиякі.

А ще б роздмухати оті іскорки досвіду й підприємливості, які ще не згасли остаточно. Одна з них жевріє в селі Боромлі Тростянецького району на місцевій лозово-меблевій фабриці. Із, здавалося б, нікому не потрібної лози, котрої сила-силенна на берегах малих річок та зарослих чагарем луках, тут уже, скільки й пам’ятаю, виробляють легкі й практичні речі домашнього вжитку. Зуміли в нинішній непростій ситуації зберегти і матеріально-технічну базу, і колектив, і традиції. Водночас нарощують виробництво продукції.

— Бо, перш ніж кидатися в ринковий вир, зважили всі «за» й «проти». Прагнемо покладатися на власні сили, не спокусилися на принадливі пропозиції заїжджих «співвласників», — ділиться секретами виживання директор фабрики Олександр Задесенець, розсудливий у словах та вчинках керівник. — Тільки не душили б нас ціновою та податковою політикою. А то купуємо лісоматеріал (без нього не обійтися) —постачальник «накручує» ПДВ, відправляємо готову продукцію — й собі змушені додавати до її вартості згаданий податок. Торгівля теж не відстає, «радує» покупця власним податком на додану вартість. От і виростає ціна.

Справді, виграє від таких маніпуляцій хто завгодно, тільки не вітчизняний виробник, не економічні інтереси регіонів.

Сумська область.